Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

Шершавий — кепський вихователь з породи «м'якотілих». Він благодушний, повільний у рухах і короткозорий — це дає можливість шкідцям у його присутності бешкетувати до нестями.

Сьогодні Шершавий стомився. Він не тільки вихователь, але й фельдшер, лікпом, лікарський помічник. Сьогодні був медичний огляд, і Шершавий дуже стомився, перемацавши й перестукавши півсотні вихованців.

Шершавий спить, але Еланлюм не сердиться на нього, їй здається, що вона й без помічника уклала всіх спати.

Еланлюм дивиться на годинник — чверть на одинадцяту. Вона вирішує ще раз обійти будинок, заходить у четвертий клас і застряє у дверях.

Весь клас сидить на партах. Вигляд у хлопців змовницький.

При вході німки всі схоплюються і завмирають, потім до неї підходить Єонін і з невластивою йому несміливістю каже:

— Елло Андріївно, сьогодні ми відзначаємо ювілей — вихід двадцять п'ятого номера «Дзеркала». Елло Андріївно, ми б хотіли відсвяткувати цю важливу для нас подію, влаштувавши маленький бенкет, і тому всім класом просимо вас дозволити нам залишитися тут до дванадцятої години. Ми обіцяємо поводитися тихо. Можна?

Очі всього класу вп'ялися у виховательку. Німка зворушена.

— Добре, сидіть, але щоб було тихо.

Вона йде. У класі починаються приготування. На середину висунуто круглий стіл, заставлений скромними стравами, кошти на які збирали всім класом протягом двох тижнів. Мамочка ставить на стіл чайник з окропом і, розставивши кухлі, розв'язним голосом каже:

— Прошу до столу.

Хлопці поважно сідають за стіл, Янкель пробує виголосити промову:

— Браточки, отже, вийшов двадцять п'ятий помер нашого «Дзеркала»…

Він хоче говорити далі, але не знаходить слів. Та й без слів усе ясно. Він дістає з парти комплект «Дзеркала» і розкладає його на партах. Двадцять п'ять номерів строкатою стрічкою розкинулися на чорному фарбованому дереві, двадцять п'ять номерів — двадцять п'ять тижнів посиленої праці, — це краще від усяких слів, свідчить про успіх редакції.

Клас з повагою дивиться на газету, клас розглядає старі номери, мов якусь музейну реліквію. Тільки Купця не цікавить «Дзеркало»; забравшись у куток, він розправляється з ковбасою. Його теж схвилювала, але не газета, а їжа.

Потім хлопці знову сідають до столу, п'ють чай, хрумтять галетами, їдять бутерброди з маслом і ковбасою.

У класі жарко.

Поставлену на час холодів чавунну грубку топлять зранку дровами, які вкрали у двірника. Від чаю й од тепла всі розм'якли і, ліниво розвалившися, сидять, не знаючи, про що розмовляти.

Третьокласник Бобер, який випадково проліз на бенкет, починає тихо мугикати «Яблучко»:

Ех, яблучко на підвіконнячку,

В Петрограді появилися покійнички.

Але «Яблучко» — не дуже підхожа до цієї нагоди пісня. Хлопцям хочеться заспівати щось більш урочисте, величаве, і ось Янкель затягує шкільний гімн:

Ми із різних шкіл прийшли

Разом тут учитись,

Браття, дружно як один

Будемо ж труди-и-тись.

Хлопці підхоплюють:

Геть минулеє життя,

Уперед без вороття –

До життя но-о-вого!

До життя но-о-вого!

Тільки Купець не співає. Він вважає, що грітися коло буржуйки набагато приємніше. Широко всміхаючись, він сидить біля пузатої залізної грубки, помішуючи кочергою жар і головешки.

— Мамочко, піди глянь, котра година, — каже Янкель.

Але в цю мить двері відчиняються і заходить Еланлюм.

— Пора спати, хлопці. Вже пів на першу.

Ніхто не заперечує їй. Шкідці схоплюються. Тихо розставляють на місця столи, табуретки й стільці, прибирають рештки ювілейної вечері, складають на залізний піднос посуд. Янкель обережно і любовно кладе в свою парту винуватця торжества — комплект «Дзеркала» — і разом з усіма навшпиньках іде до виходу.

У дверях його зупиняє Еланлюм. Кивком голови вона показує на грубку.

Янкель повертається. Похапцем покопирсавши кочергою і впевнившись, що головешок немає, закриває грубу.

Виходячи з класу, він помічає, що на підлозі біля самої стіни притулилася крихітна жаринка, яка випадково випала з грубки. Треба було б підібрати або затоптати її, але повертатись Янкелеві ліньки.

«А може, нічого не станеться. Скоро погасне», — в думці вирішує він і виходить з класу.

У спальні тихо. Всі сплять. Повітря вже достатньо нагрілось і погустішало від дихання, але тепла густота чомусь робить спальню затишнішою. Пахне житлом.

Тьмяно блимає лампочка, що звисає з стелі, так тьмяно, що через запушені інеєм вікна видно світло вуличного ліхтаря, яке пробивається в кімнату і освітлює її.

У спальні тихо.

Зрідка хтось із хлопців, найбільш неспокійний, побачивши щось страшне у сні, слабо скрикне і злякано заворушиться на ліжку. Потім підведе голову, сяде, побачить, що він не в клітці з тиграми, не на уроці математики і не на краю безодні, а в рідній шкідській спальні, і знову заспокоїться.

І знов у кімнаті тихо.

♦

Янкель прокинувся, перевернувся на другий бік, позіхнув і огледівся. Було ще темно. Всі спали, так само блідо світила лампочка, але ліхтар за вікном уже не горів.

«Третя або четверта година», — подумав Янкель і вже збирався знов уткнутися в подушку, коли нараз його увагу прикувала маленька сиза хмарка навколо лампочки.

«Що за чорт, хто це курить у спальні», — мимоволі майнуло в голові.

Але думати не хотілося, хотілося спати. Він знов укрився з головою ковдрою і принишк.

Раптом з сусідньої кімнати хтось покликав вихователя, той покрутився на ліжку і, закректавши, встав.

— Хто мене кличе? — прохрипів Шершавий, хворобливо кривлячись і хапаючись за голову.

Кричав Газенфус — найдовший і найхудший з усіх шкідців і водночас найбоягузливіший.

— Звідкись дим іде! Вихователь, а навіть не подивиться, звідки, — репетував він.

Тепер зацікавився димом і Янкель і теж накинувся на нещасного фельдшера:

— Що ж це ви справді, дядя Володя? Підіть узнайте, звідки дим.

Але Шершавий розслаблено простогнав у відповідь:

— Черних, ти бачиш, я хворий. Піди сам і дізнайся.

Янкель розсердився.

— Ідіть ви під три чорти! Що я вам — холуй бігати?

Він рішуче повернувся на бік, збираючись утретє заснути, коли раптом двері рвучко розчинились, і в спальню ввірвалася густа хмара диму. Коли вона трохи розсіялась, Янкель побачив Вікмиксора. Той важко дихав і протирав очі. Потім, оговтавшись, спокійним голосом гучно сказав:

— Хлопці, вставайте швидше.

Однак говорити не треба було. Половина шкідців уже прокинулась і, відчувши недобре, похапцем одягалася. Вікмиксор, побачивши напіводягненого Янкеля, підкликав його і тихо сказав:

— Спробуй пройти до Семена Івановича, до комори. Диму багато. Візьми подушку.

Янкель мовчки кивнув і, схопивши подушку, рушив до дверей.

— Ти куди? — одягаючись, гукнув його Бобер.

І, відразу зрозумівши все, сказав:

— Я теж піду.

— Ходімо, — погодився Янкель.

Спальня вже гуділа, мов потривожений