Юрій Володимирович Сорока - Хотин

серед тихих стін Братського монастиря зустріти смерть, відпочиваючи від бур військового життя. Але тепер, коли зазирнув у ці мужні відкриті обличчя, він відкинув таку думку: ще не час. Доведеться ще раз послужити Батьківщині. Сагайдачний кинув погляд на затягнуту в лубки руку: крізь тонку білу матерію пов'язок знову проступила кривава пляма…

На Дністер, минаючи версту за верстою, зі сходу наповзала темрява. Сонце залишило на обрії червонясту заграву і сховалося. Наостанку вдосталь попестило землю теплими променями і померло, щоб раптом, подібно до казкового Фенікса, відродитись із праху й попелу. Легенький вітерець дмухнув на захід, немов хотів наздогнати день, що спливав. Дмухнув і одразу ж затих. Поступово цілковита тиша оповила два велетенські табори. Земля, здавалося, передчувала, що настав останній мирний вечір над пагорбами Хотина. Тиша линула, подібно невидимому вартовому, заглядала в душні, сиві від дощів і сонця намети, де покотом спали прості вояки. Пливла біля розкішних шатер рейментарів. Кидалася злякано від храпу, форкання коней, реву верблюдів, віслюків, дивної сурми напівсонного слона. Нарешті ніч чорною ватою поглинула усе. Природа прощалася з мирним життям і готувалася зустріти гуркіт гармат прийдешнього дня.

На полі бою

Настав ранок другого вересня. Зустрів, насміхаючись, по-літньому теплою, сонячною погодою. Дві величезні, за європейськими мірками того часу, армії приготувалися до бою. Стояли віч-на-віч, пильно розглядали ворога і готувалися до кривавої роботи.

Попри прогнози, Осман II вирішив іти на штурм ворожого табору одразу, не даючи можливості відпочити стомленим дорогою воякам. Перед військами султана їздили бюлюк-паші, впорядковуючи різноманітні натовпи численних племен і народностей Османської імперії. Через годину після сходу сонця повільно рухнулися, посунули на козацько-польський табір. Ішли неспішно, заповнювали собою весь простір. Весело грали музики, чувся радісний спів. Солодкоголосі східні мелодії робили наступ схожим на святковий хід трубадурів, лише ліс списів над головами аскерів, сейменів, яничар і сипахів говорив про справжні наміри турків. За милю від табору спинилися. Хмара куряви позаду війська дала зрозуміти, що за вояками просувається велетенський обоз. Осман, маючи намір знести ворога одним нищівним ударом, не вважав за доцільне будувати укріплення. Тепер цей широкий фронт перед козацькими шанцями й був османським табором. Перед ним, пригинаючись до грив, летіли вершники, запрошували ворога до швидкого жорстокого двобою. Подекуди цілі загони кримчаків і ногаїв мчали майже впритул до польських шанців. Поганяли швидких своїх коней, з гиком і посвистом насміхаючись над схованими за окопом ворогами. Цвьохнули перші стріли, що лягли, не долітаючи до шанців. Шляхта розпалювала коней, але не виходила в поле. Панцирні гусари й рейтари, очевидно, вважали недостойним для себе вступати у двобій із погано озброєними татарами.

Семен Шило сидів верхи й оглядав цю звичну для себе картину. Перемовлявся з військовим хорунжим, коли до нього наблизилося кілька комонників. На чолі був Микита Непийпиво. Одягнутий у найліпший каптан, шапку заломлено назад, в очах веселий блиск. За спиною у нього притримували коней незмінні Кульбаба і Горбоніс. Андрій аж підскакував у сідлі, виказуючи нетерпіння. Поряд з Кульбабою застиг у сідлі мовчазний Хвилон Довбня. Прозваний так був за те, що одним ударом могутнього кулака відправив на той світ панського управителя у маєтку князя Вишневецького. Звідти й прибув до Запоріжжя. Більше за іншу зброю полюбляв Хвилон келеп. Від його страшного бойового молота ламалися панцирі й кістки. Мов шовкову тканину, прорубував металеві шоломи, ковані найліпшими майстрами кираси. Величезною, як горщик, долонею обхопив він руків'я своєї зброї і поглядав на кошового отамана.

Шило повернувся до запорожців.

— А чого вам? — запитав, пригладжуючи вуса. У лукавих очах заграли веселі жаринки.

— Дозволь, батьку, на герці стати! — відповів за всіх Микита.

— Уже знудилися?

— Та застоялись!

— За день?

— Виходить, що за день.

— Кульбаба, я бачу, аж підстрибує, бідний.

Андрій знітився, але промовчав.

— Що ж! З Богом! Доброго герцю козакові не заборониш. Покажіть туркам, почім ківш лиха, навчіть їх розуму.

Козаки вдарили коней і вискочили на високий насип. Із різних кінців запорізького табору виїжджали все нові й нові охочі до герцю. Цей прадавній звичай, що губив свій початок у глибині століть, був широковідомий ще за великих київських князів. У різні часи, у тисячах війн, боїв і сутичок загартувався характер українського воїна, котрий понад усе цінував силу, хоробрість та вміння не шкодувати життя заради перемоги над ворогом. Хіба міг він знайти ліпший спосіб самовираження, ніж двобій із рівним собі противником перед усім військом?

Запорожці, причому як реєстрові, так і низові, віддавали шану такому лицарському двобоєві. Ці буйні голови, що завдяки своїй вдачі могли цілком зануритися в пісню шабель та мушкетів, забуваючи часом і рідних, і близьких, додали прадавньому звичаю свого особливого колориту. Сама назва «герць» — татарський танок — промовляла за себе. І була у цьому короткому слові несамовита гонитва степових вершників, свист вітру в вухах і блиск гострого леза у променях сонця. Як і у всіх справах, до яких доклали рук козаки, тут виявила себе широта вільної степової душі. Іноді, коли запорожці не знаходили собі ворога, вони схрещували зброю між собою, починаючи напівжартівливі, напівсерйозні двобої, котрі досить швидко переростали у вихор смертельних ударів. Не могла, не хотіла козацька рука рубати впівсили. Тому не дивно, що такі герці часто-густо закінчувалися великою кров'ю або навіть смертю. І тепер, маючи у полі зору ненависних бусурман, козаки місця собі не знаходили від нетерпіння. Свербіли руки, самі стрибали до них важкі руків'я кривих шабель.

І покотилася полем хвиля відчайдухів, полинула, розганяючи коней прибитою вже копитами травою. Полетіла поміж ворожими загонами, підбираючись до щільних рядів турецького війська. Гаркнула молодецькими голосами й націлила туркам у груди червоно-білі, з блискучими рихвами, ратища. Закрутили козаки над головами блискавками гарячої криці. Ляснули постріли з пістолів, додаючи азарту темпераментним азійським воїнам. Злива дошкульних слів, що їх запорожці знали на багатьох мовах, ефективніше за свинцеві привіти примушувала турків скаженіти. І врешті закипіла гаряча кров, запалали очі люттю, і почали виїжджати наперед красені-сипахи, яничарські бюлюк-паші, пустельні шейхи й татарські мурзи. Пробували застояних коней та кидалися назустріч шаленіючим запорожцям. За хвилину в різних куточках майбутнього бойовища спалахнуло кілька десятків сутичок.

Андрій, котрий з самого початку випередив решту запорожців, зробив уже три кола перед ворожими порядками. Нарешті почув, що кінь достатньо розігрівся і, намагаючись не стомлювати його передчасно, перейшов на крок. По черзі виконав кілька поворотів, різких стрибків і нарешті підняв коня дибки. Добре вимуштрувана тварина слухалася найменшого дотику. Побачив, як за півсотні кроків від нього схопився реєстровий сотник