Володимир Григорович Рутковський - Джури козака Швайки

- Живемо, хлоп’ята! - сказав Швайка і завів коней у вибалок. - Живемо! І вода є.

Він дивився, як хлопці п’ють - Грицик пожадливо, а Санько повільно, ніби знехотя. А тоді заговорив:

- От же ж повезло, але й повезло! Гадав, що доведеться на смерть битися - аж то, виявляється, мій старий товариш.

- Із плавнів? - запитав Грицик, витерши мокре підборіддя.

- Та ні, зі степу. Він тут зазвичай коні випасає. Щоправда, зараз повинен бути біля Перекопу, та від когось довідався, що зі мною ніби щось трапилося, і залишився. Пий, пий іще! А зараз ми будемо лікувати Санька…

Швайка розвів невеличке багаття. Затим дістав із сакв мідного казанка, вкинув до нього пучок якогось запашного зілля, долив води і поставив на вогонь.

- Вип’єш, Саньку, цього зілля - і як удруге народишся. А дістанемося плавнів - тебе там зовсім вилікують. О, у нас є такі знахарі! І найкращий з-поміж них - дід Кудьма.

- Дід Кудьма? - здивовано перепитав Грицик, котрий вважав, що знає все. - А хто це такий?

- Таких, Грицику, на всю Україну, може, два чи три набереться. У наших краях до нього всі нитки сходяться. Ми всі перед ним, наче беззахисні пташенята на долоні…

- І ти теж? - недовірливо посміхнувся Грицик.

- І я теж. Бо хто я такий? Простий вивідник, та й годі. А дід Кудьма є голова всьому.

- А де він живе?

- Про це, друже, не кожному треба знати, - ухилився від прямої відповіді Швайка. - А що вже знахар з нього - і мертвого на ноги поставить! Так що, Саньку, якось протримайся до Дніпра - а там тебе миттю вилікують.

- Скільки мороки зі мною, - кволо посміхнувся Санько. - У тебе там, може, якісь свої справи, а я…

- Немає в мене ніяких інших справ, - відказав Швайка і поворушив у багатті. - Коли вже хочеш знати, то зараз ти нам набагато потрібніший, ніж якийсь там Швайка.

- Це ж чому?

- Згодом дізнаєшся. Таких дід Кудьма давно шукає.

- Яких - таких? - запитав Грицик.

- А отаких…

Швайка зробив перелякане обличчя, змахнув на Грицика руками, начебто побачив якусь ману і замогильним голосом почав:

- Цур тобі, пек! Зійди з водою, згинь з туманом… Згинь, згинь!

- То Санько що - ворожбит? - вихопилося у Грицика. Він, звісно, знав про незвичайні здібності товариша. Проте йому й на гадку не спадало, що Санько відрізняється від інших хлопців чимось особливим. Он Митько Щелепа вухами вмів ворушити і волосся на голові у нього підіймається за бажанням. А у нього, Грицика, зір найпильніший і зуби будь-яку кістку розгризуть. Проте його, бач, якийсь там дід Кудьма не розшукує, йому, бач, потрібен саме Санько…

- Еге ж, Грицику, аби ж то Санько був звичайний ворожбит! Ні, він вартий сотні ворожбитів. Невже забув, як він відвів від нас того татарина?

Грицик з шанобливим острахом поглянув на товариша, котрий сам недовірливо сором’язливо посміхався, почувши ті слова Швайки. Так он, виявляється, який він насправді, цей Санько!

Про ворожбитів, волхвів та відьмаків Грицик знав не менше, ніж про вовкулаків. Він був певен, що вони не набагато кращі від татар. Могли наслати на будь-кого болячку якусь, хворобу, або навіть смерть. І ніхто не в змозі боротися з ними. А тут Санько, Санько, який і мухи не скривдить - і раптом страшний волхв! То як тепер йому, Грицикові, бути з таким товаришем? Адже волхви мешкають у таємничих, майже недосяжних місцях, вони не мають ані близьких, ні знайомих. Тож коли Санько стане самітником - він, Грицик, втратить найкращого друга. Ет, як шкода!

І Грицик зітхнув так тяжко, наче вже втратив його. Затим перевів погляд на степ - і йому перехопило подих:

- Татари!

Мить - і Швайка опинився поруч з Грициком. Та ще за мить знову присів біля вогнища.

- Той татарин не страшний, - сказав він і поворушив патичком у багатті. - То свій татарин.

А той уже з’їжджав у вибалок. Скочив зі свого куцого коника і рушив до Швайки.

- Своя, - по дорозі заспокійливо посміхнувся до Грицика, котрий все ще тримав лука напоготові. - Якши хлопчик…

- Щось трапилося, Рашите? - запитав Швайка.

Рашит промовчав. Він схилився над багаттям, сипнув до казанка ще якогось зілля і заходився його помішувати.

- Забув, - вибачальним голосом пояснив він Санькові, - вилікуй тебе незабаром…

І лише після цього повернувся до Швайки.

- І ще забув про погані два урус, - почав він. - Під’їхали поза учора один, а інший пішки у кущах заховався. Здоровий такий, справжній батир, ніякі кущ не сховає… Кінний показав знак Іслам-бека. А Іслам-бек мій хазяїн. Тоді взяв у мене два коні - і ф’ють!

- А куди вони подалися? - запитав Швайка.

Рашит махнув рукою у бік Дніпра.

- Потім приходив люди Іслам-бека, - продовжував він. - Сьогодні з сонцем. Я їм сказав про два урус. Подалися по сліду. Подивилися, кажуть: «Це не Швайка…» То між себе кажуть. А мені: «Ти нічого не чув, нікого не дивився». «А коні?» - кажу. Сміються: «Його теж не бачив». А як не бачив, коли один кінь взяли мої? Мої, а не Іслам-бека!

- Не журися, Рашите, - відказав Швайка і заспокійливо поклав руку на плече татаринові. - Розберемося, що то за уруси. А твого коня повернемо. І не одного.

Рашит ствердно хитнув головою.

- Твоє слово - золотий слово, - сказав, він. - Я знаю. Мені мама казали. Вони уруска були.

Це татарин уже мовив до Грицика, який не зводив погляду з прибульця. Тоді перелив у чашку паруючого зілля і подав Санькові. Рідина була гірка, гостро пахла баранячим жиром і якимись травами.

- Пий, - звелів Рашит. - Усе пий. Завтра будеш здоровий.

- А який на вид той, хто коней забрав? - запитав Швайка.

Видно, ті двоє не йшли йому з голови.

- Злий очі, - відказав Рашит. - Довгий кінський голова. І високий…

Він звівся на ноги.

- Я поїхало… е-е, поїхав. Інші ще не сплять, можуть побачити, що мене нема. А вранці табун пущу сліди топтати. Тоді будемо за Чатир-могила. Ну, бувай здоров!

- Спасибі, брате, - відказав Швайка. - Сам Бог тебе послав.

Рашит показав у посмішці білі зубі.

- Мій Бог чи твій?

Вони міцно обнялися і Рашит щез у темряві. Швайка довго дивився йому услід.

- Запам’ятайте, хлоп’ята, - нарешті звернувся він