Володимир Григорович Рутковський - Джури козака Швайки

Повернувся Тишкевич набагато швидше, ніж Демко сподівався. За собою він вів на поводі двох коней.

- Навіщо нам двоє? - здивувався Демко. - У вас уже один є.

- Та я й сам це знаю, - посміхнувся Тишкевич. - То якого ти береш?

Демко вибрав низенького тлустого коника і потрюхикав слідом за Тишкевичем. На душі у нього було світло й легко. Незабаром він побачить діда свого і рідну Воронівку. От тільки непокоїли борги, в які він так несподівано вліз. Бо нікому ніколи не був винен, а тут зразу двом - панові Кобильському й Тишкевичу.

ПАСТУХ РАШИТ

- Терпи, Грицику, - прохрипів Швайка і облизав пересохлі вуста. - Терпи, козаче, отаманом будеш!

Швайка ніс на руках Санька. Після того, як Санько відвадив татарина, його ніби хто наврочив. Пройде кілька кроків - і зупиняється, начебто прислухається до чогось. На запитання відповідав не до ладу, або й зовсім не відповідав. Хіба що погляне так дивно, аж у Грицика по спині починають бігати мурашки. Та ще кволий якийсь став і чоло увесь час гаряче.

- Це минеться, - запевняв Швайка. - Я знаю.

А звідкіля він знає, не казав. Тільки коли на Санька щось ніби находило, Швайка брав його на руки і ніс. Як оце зараз. З самісінького ранку несе. А сонце вже от-от зверне на захід.

Санько марив. А може, й не марив. Просто йому ввижалося, ніби його й не було на світі і водночас він був. От тільки який він був із себе - Санько сказати не міг. Зате він бачив інше. Часом уявлявся йому сивобородий дід - отой, що привидівся, коли вони з Грициком куняли на Сторожовому дубі. Посміхається дід до нього, як до рідного, і Санько теж йому посміхається. І навколо них бігають вовки, а зверху падає сніг - лапатий, невагомий… А ще Санько чомусь переконаний, що того діда кличуть Кудьмою.

А ще ввижалося йому, ніби турецький султан жаліється польському королеві на них з Грициком. Не на таких, як оце зараз, а вже на дорослих, і чомусь Санько переконаний, що так воно й буде.

А одного разу він побачив Швайку. Страшне побачив. Ніби посадили його татари на палю посеред великого міського майдану, а він глузує з них і проклинає такими страшними словами, що аж волосся стає дибки. А посеред натовпу стоїть у татарській одежі дорослий Грицик - блідий, з прокушеної губи на підборіддя стікає цівка крові. Але не можна Грицикові кидатися на допомогу Швайці - навпаки - він мусить вдавати, ніби його тішать муки цього невловимого гяурського шайтана. Бо ж має Грицик передати козакам вісті, які ціною свого життя роздобув Швайка…

Отямився Санько від власного крику. Над ним схилилося стривожене обличчя Швайки.

- Що з тобою, Саньку? - запитав він.

- Ти живий! - вигукнув Санько, і сльози покотилися по його щоках. - Живий!

- А чого б це я мав помирати? - здивувався Швайка. - Ні, ми ще всім покажемо, де раки зимують…

Четверту добу бредуть вони безмежним степом. І не до Дніпра, а в протилежний від нього бік.

- Туди нам поки що не можна, - казав Швайка. - За кожним кущем сидить татарин і чатує, аж ми потрапимо до його лап. А тут нас ніхто не чекає.

І лише сьогодні звернули вони на південь.

Спочатку йшли вночі, а вдень ховалися по байраках чи просто в траві. А тепер, схоже, навіть Швайці було байдуже. Їм аби дістатися до якоїсь річечки чи бодай калюжі. Їсти було що - довкола раз по раз спурхували птахи. А от води не було ані краплини.

Трави стояли високі. Торішні були нарівні з молодими, і коли йти напригинці, то навряд чи навіть найпильніше татарське око побачить. Проте Грицикові вже й пригинатися не сила.

А Швайка все йде та йде. І йтиме невідь-ще скільки. Хіба інколи повернеться до Грицика і підбадьорить:

- Терпи, козаче. Як пощастить, то доберемося.

А як не пощастить?

Пізно увечері дісталися до невеличкого вибалку, порослого червонястим верболозом.

- Зараз закінчаться наші муки, - полегшено зітхнув Швайка й опустив Санька на землю. - Це, хлопці, Жовта балка. Десь тут має бути криничка.

Жовта балка була ще зеленою. У низовині, довкола маленької ямки, росло кілька кущиків очерету. Швайка постояв над ямкою, важко зітхнув.

- Погані справи, хлопці, - сказав він. - Нема води.

Усе ж краєм шаблі він заходився розпушувати дно ямки. Нарешті видобув кілька пригорщ вогкої землі, витис і процідив крізь сорочку каламутноватої води. Хлопцям дав по ковтку, а сам лише змочив вуста. Тоді підвівся.

- Можна б ще покопати, та ніколи, - сказав хлопцям. - Треба тікати якнайдалі звідсіля. Бо ж про це місце не лише я, а й татарин знає.

На другий день, теж під вечір, Швайка угледів на самому обрії постать якогось вершника. Той стояв на пагорбі і дивився у їхній бік.

Високий на зріст Швайка мимоволі пригнувся. Хлопцям пригинатися не було чого. Трава вкривала їх з головою.

- Дивно, - мовив сам до себе Швайка і обережно визирнув з трави. - Невже це Рашит? От було б добре. А коли ні? Що ж, треба піти подивитися.

Перш за все оглянув лука і стріли. Тоді поторсав шаблю - перевірив, чи легко вона виходить із піхов. Потому наказав хлопцям, а точніше, Грицикові, бо Санька знову била лихоманка:

- Щоб мені сиділи тихо, мов куріпки. І що б не трапилось, не видавайте себе, зрозуміло? А коли мене не буде до ранку - пробирайтеся на захід сонця. Оцією балкою й пробирайтеся. Вона виведе до Дніпра.

Тоді зробив кілька кроків у бік вершника - і щез, мовби його й не було.

Коли Санько прийшов до тями, поруч сидів один Грицик.

- А де Швайка? - запитав Санько. Голова розколювалася. Вона здавалася величезною і лункою, наче церковний дзвін, і не підкорялася йому.

- Пішов Швайка, - сказав Грицик. - Здається, пішов полювати татарів. А ти як почуваєшся?

Санько повів головою. Тоді з зусиллям підняв руку.

- Вже краще, - сказав він. - От тільки б води…

Грицик облизнув пошерхлі вуста.

- Немає води, - сказав він. - Спи, Саньку.

І сам незчувся, як заснув. Прокинувся від далекого тупоту. Сонце вже зайшло. Грицик обережно висунув голову зі схову і скрикнув з радощів: до них повертався Швайка. І не пішки повертався, а на коні. Поруч біг ще