Володимир Григорович Рутковський - Джури козака Швайки

до друзів, - що й серед татарів теж є люди. І не так уже й мало. І коли б не вони, я б їх усіх підряд…

І Швайка змахнув рукою, наче в ній була шабля.

- Ти його давно знаєш? - поцікавився Грицик.

- Давно. Одразу, як мене з матір’ю потягли на аркані в степ.

- То ти і в полоні був?

- Був, бодай його не згадувати… - Швайка помовчав. - Матір мою забили насмерть. За те, що спробувала втекти. А мене взяла до себе Рашитова мати. Вона теж була з Воронівки… Так що ми з Рашитом немов брати.

За багаттям повисла мовчанка.

- Виходить, ти воронівський? - нарешті озвався Грицик.

Швайка відповів не одразу.

- Отам, внизу, розвалини знаєте? - запитав він. - То була наша хата. Тепер тільки льох залишився.

- То ти син підстарости Сидірка? - здогадався Санько.

- Ага, - кивнув Швайка. - Ледь-що - я одразу до свого льоху. Рани зализувати.

- А ми ж… а ми гадали, що там вовкулаки завелися.

- Знаю, - посміхнувся Швайка. - Бачив, як ви нас хрестили. Я тоді там відлежувався, коли мене татари стрілою проткнули.

- Ага! - скрикнув зненацька Грицик. - Тепер я знаю, чому мені дід Кібчик вухо крутив. Ти там лежав, а він не хотів, щоб ми навколо гасали, так?

- Метикуватий, - похвалив його Швайка. Він підвівся, затоптав багаття і накинув зверху кущ старого перекотиполя.

- Поїдемо, мабуть, хлопці, - сказав він. - Саньку, я тебе до себе візьму. Бо ще, бува, звалишся дорогою.

- Не звалюся, - запевнив його Санько. - Мені вже краще. - І вже, коли сидів на коні, стиха додав: - А там, у льосі, був ще один дід. У нього борода аж до пояса, еге ж? І Кудьмою його зовуть.

Швайка смикнувся, мовби його вдарили. Якийсь час пильно розглядав малого товариша.

- Тобі й це відомо, - сказав нарешті. - Ой, Саньку, Саньку, що ж з тебе буде, коли виростеш? - Подумав і додав: - Якщо тільки виростеш.

- Виросту, - пообіцяв Санько.

В ГОСТЯХ У ВИРВИЗУБА

Під ранок Швайка зупинився. Вдихнув на повні груди й сказав:

- Ну от, приїхали. Здоров будь, Дніпре!

Хоча Дніпра ще й видно не було. Самі лише очерети, червонястий верболіз та зелені гайки по вибалках. Хіба що вологий, прохолодний подих вітру нагадував про близькість великої ріки.

З верболозу раптово вигулькнула група вершників, зодягнених хто як. Проте у кожного була зброя, а на голові - зведена набакир смушкова шапка.

Попереду летів довговусий здоровань. Ще здалеку він загорлав:

- Та це ж Пилип! А, щоб тебе холєра ясна взяла!

Проте по його обличчю було видно, що якби Швайку й справді схопила холера, то він був би вельми засмучений.

- Оце, хлоп’ята, сам Штефан Вирвизуб, - пояснив друзям Швайка. - Гарно, ох і гарно рве зуби ногайцям! Разом з головою.

І погнав назустріч здорованеві.

- А ми вже бозна що передумали, - мов у бочку, гудів Вирвизуб, ляскаючи Швайку по плечах. - Нема та й нема. Наче у воду впав. А чому ти не на Вітрику?

- Відпустив до діда, - ухильно відказав Швайка. - Нехай хоч трохи погуляє на волі.

Усмішка поволі сповзла з Вирвизубового обличчя.

- Зрозуміло, - сказав він. - Добре, що хоч сам врятувався. А того поганця Тишкевича, чи як там його, наздогнав?

Швайка сердито сплюнув на землю.

- Не вдалося. Вивів мене на Іслам-бека.

- Ого! - присвиснув Вирвизуб. - То він до всього ще й з ними злигався?

- І, мабуть, уже давно.

Швайка зіскочив з коня, відвів Вирвизуба убік.

- Хочу тебе попрохати ось про що, - почав він. - Цих огирів, - Швайка показав на коней, якими приїхав, - треба перегнати назад Рашитові. Тільки щоб ніхто не бачив.

- Зрозуміло, - відказав Вирвизуб. - А де він буде?

- Біля Чатир-могили.

- Зробимо, - запевнив Вирвизуб. - Нібито нападемо на татарські табуни і непомітно підсунемо цих двох. Хоча, - Вирвизуб почухав тім’я, - нам вони й самим потрібні. Хлопців, розумієш, у плавнях щодня більшає. А який же козак без коня?

- У Рашита не брати, - твердо мовив Швайка. - Нічого підозру на нього зводити.

- Та я що, зовсім дурний? І волосинки з того табуна не впаде. Тільки ж скажи йому, нехай подалі звідсіля забирається. А то мало що може статися. Тут же, окрім мене, є ще інші меткі братчики.

- Він так і зробить.

Вирвизуб перевів погляд на хлопців.

- А це що за козаки? Чи не рано їм за шаблі братися?

- Чом не рано? Саме час, - відказав Швайка. - Вони нас з тобою, Штефане, незабаром за пояс заткнуть.

Вирвизуб насмішкувато примружив очі.

- А що? Схоже. Особливо ось цей лицар, - і він показав на Санька, що ледь тримався на ногах.

Швайка весело розсміявся.

- А оце ти, Штефане, вцілив пальцем у небо! За нього дід Кудьма і сьогодні дасть десять таких, як ми з тобою.

- Невже? - Вирвизуб з неприхованою цікавістю втупився у Санька. - Жартуєш…

- Я ніколи ще не був такий серйозний.

- То він що - і справді… того?

- Еге ж. Тиждень тому Іслам-бековим людям очі від нашої схованки відвів. Я вже було подумав: усе, гаплик. А вони по наших головах, вважай, топчуться - і не бачать.

- Ти диви… Таке мале - і туди ж… - не міг отямитися Вирвизуб.

- Слухай, Штефане, - зупинив його Швайка. - За козацьким звичаєм, годилося б гостей пригостити. І води дати, а то ми вже бозна скільки часу саму гнилу п’ємо.

- А й справді! Ні, ти диви…

Вирвизуб нарешті відвів погляд від Санька і заметушився. Щось сказав одному, підморгнув іншому, кашлянув до третього. Ті метнулися до верболозу і щезли за ним.

- Таке дивне ім’я - Штефан, - тихо мовив Грицик до Швайки. - То він що - як пан Кобильський, так?

- Зовсім навпаки, - відказав Швайка. - Хіба що народилися неподалік один від одного.

Зненацька їм назустріч випірнув здоровецький звір з гострою мордою і трохи ніби надкушеним лівим вухом. Він втупився у прибульців з не менш зацікавленим, аніж у Вирвизуба, поглядом.

- Барвінок! - вихопилося у Грицика.

- Ні, хлопче, це Сирітка, - сказав Вирвизуб, що йшов попереду. Він почухав Сирітку за вухом і звернувся до Швайки: - А як там твій, помагає?

- Аякже! Цього року вже двічі врятував мені життя.

- Так мало? - здивувався Вирвизуб.