Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

свій лад комуністичної евклідової геометрії, був присутній явний аналог цього ущербного постулату. Я маю на увазі параграф, присвячений мовам та культурам. Там можна було прочитати таке: «Розквіт національних культур та мов у період диктатури пролетаріату в одній країні готує умови для відмирання та злиття їх в одну спільну соціалістичну культуру та в одну спільну мову в період, перемоги, соціалізму у всьому світі».

Відмирання як наслідок розквіту — ця думка мене вразила. На якийсь час навіть стало сумно, і я ще раз позаздрив гуманітаріям, які здатні збагнути таке. У мене самого природжений потяг до гуманітарних дисциплін до того часу уже почав згасати, то й заглиблюватися у цю загадку я не став. Втішало те, що розквіт, який плавно переходив у відмирання, був намічений на далеке майбутнє, до якого всім нам навряд чи судилося дожити. До того ж, злитися повинні будуть всі мови, які тільки є у світі, таким чином ніхто не буде ображений.

Взагалі з підручника виходило, що марксисти-ленінці принципово проти того, щоб образити навіть найменший етнос. Там прямо говорилося: «Не може бути вільним народ, що пригнічує інші народи», і ця думка пояснювалась такою цитатою: «Звільнення Ірландії є для англійського робітничого класу необхідною умовою власного соціального та політичного звільнення (Карл Маркс)».

Пригадую, якось хтось поставив питання: чому, не очікуючи розквіту мов у період диктатури пролетаріату, російська мова трошки (ну, зовсім трішечки) утискує українську в Українській-таки РСР? Нам спокійно пояснили, що насправді українська мова і культура у порівнянні з 1913 роком зробили неймовірний ривок — порівняйтено кількість шкіл, книг, газет, журналів, театрів та радіостанцій. І більше не кажіть дурниць!

Лише згодом, через роки я зрозумів, що це була батьківська пересторога. Зрозумів я також інше: саме питання про мову було уже тоді найбільш вразливим місцем радянської практики у всіх національних республіках. Не дарма ж на партійному жаргоні стали називати у СРСР «націоналістами» тих, хто, як правило, не вірив у жоден з комуністичних постулатів. Тобто, будучи філологами, вони не дали себе захопити перспективою мати «за потребами» та іншими перспективами комунізму. Найбільш яскраві з них, такі як історик Валентин Мороз, розкусили дефектність всієї комуністичної доктрини, включаючи її економічну частину. Вони виявили себе цим, мабуть, більш прозірливими, ніж люди з економічною освітою, а тим більше ніж ми, технарі. Безглуздя та фальш у національному питанні знецінили у їхніх очах всю комуністичну конструкцію.

Не для найму

Я не зустрів тоді таких людей, не захопився проблемами, що так їх бентежили. Не так давно мені стало відомо, що вже у 1958 році тільки 21% міських школярів України вчились в українських школах, а у Харкові, Одесі та Донецьку українських шкіл взагалі налічувались одиниці — така статистика не була загальним надбанням в момент своєї актуальності. Щоб якось виправдатись, можу сказати, що інженери — то взагалі особливий різновид роду людського. Мені важко пояснити гуманітарію, наскільки сильно можуть поглинути технічні завдання, відсуваючи все інше далеко на задній план.

Роботи «націоналістів» та «дисидентів» я прочитав набагато пізніше. До речі, недарма більшість із них належали до першого покоління міської інтелігенції — тобто, були вихідцями з села, тими самими уїдливими самородками. Сьогодні, коли до їхніх праць підрадянських років можна уже ставитись цілком неупереджено, я бачу у багатьох з них одну спільну рису: дуже майстерне використання розриву між теоретичними побудовами комуністичного вчення та радянською практикою. Вони весь час тицяли пальцем у «непрацюючі» статті Конституції СРСР та програмних документів КПРС, мабуть трохи дратуючи менш рішучих однодумців своєю уявною наївністю. Але це був тоді їхній єдиний щит: мовляв, ми палко віримо у комунізм і турбуємось лише про одне — аби його будівельники не відступили від своїх власних чудових креслень. І чи не вражаюча нагорода? У вирішальний момент зпрацювала найбезнадійніша, як здавалось, з усіх статей радянської конституції: про право союзних республік на вихід з Союзу РСР!

Пригадую 1977 рік: спочатку всенародне обговорення проекту нової Конституції СРСР, потім, як по нотах зігране обговорення у Верховній Раді СРСР (мені минуло 39 років і від колишньої студентської наївності уже мало чого залишилося). Хтось із депутатів поставив запитання — зрозуміло, заздалегідь узгоджене, — а чи не виключити нам з конституції право республік на вихід із СРСР як застаріле, успадковане з конституції 1936 року? Мовляв, та конституція була прийнята за умов, коли ще не склалась нова історична спільнота людей — «радянський народ», тож про яке відокремлення може йти мова сьогодні? І тоді піднімається Брежнєв і говорить з найповажнішим виглядом, що виключати цю статтю було б передчасно. Не впевнений, що пролунали оплески, але, природно, ухвалили не виключати.

Я ламаю собі голову: як ставитися до того обговорення? Як до лицемірства у чистому вигляді? Ну, що заважало керівництву СРСР просто «забути», пропустити цю статтю, переписуючи конституцію? Адже ніхто й не пискнув би. Але ще через 14 років це могло б мати рокові наслідки. Завважте, СРСР розділився точно по числу і по кордонах союзних республік. До 1956 року у його складі була ще шістнадцята союзна республіка, Карело-Фінська (на згадку про неї лишилась шістнадцята позолочена дівчина фонтану «Дружба» на ВДНГ у Москві). Не розжалував би її Хрущов тоді в автономні, вона, як і всі інші, напевне б відокремилась у 1991-му, і мабуть так само мирно. Але відокремлення автономних республік та автономних областей не було передбачене радянською конституцією — і жодна з них не відокремилась! Всі спроби це зробити спричинили криваві війни — у Чечні, Карабаху, Абхазії, Південній Осетії, Гірському Бадахшані, у Придністров’ї (мало хто зараз згадує, що самовиголошена Придністровська республіка до 1940 року була Молдавською АРСР у складі Української РСР).[18] Тобто радянська конституція 1977 року виявилась щодо цього абсолютно працюючою!

Мало того. Непорушними лишаються також всі міжреспубліканські кордони радянських часів — принаймні, до їхньої делімітації та демаркації у майбутньому (делімітацію проводять на найбільш детальних картах, демаркацію — безпосередньо на місці). Перекроювали, як правило, по дрібницях, але не завжди — пригадую, як раптом змінились на карті СРСР обриси Узбекистану (в іншій частині книги я порушу тему великого переділу кордонів між УРСР та РРФСР у двадцяті роки).

...Ну, а що ж сталося з партією, яка робила все це, з її головною комуністичною ідеєю? Чи то учасники комуністичного проекту не доросли до власного задуму, чи то задуми були нездійсненні. Мабуть-таки і те, й друге: не доросли, оскільки задум передбачав, що всі