Дарунок Корній - Зозулята зими

дрібницях. То лиш твоєму Романові потрібне інше: я сама. Уже потім дійшло. Схожі ви тут… Обрали шлях — і не звертаєте, ніби й усе одно обом, що там попереду, чи успіх, чи… Я ж тоді переймалася лише тим, що бабця мене рідко бачить і науку свою не передає. А при нечастих зустрічах розповідає дрібниці різні: про помічні трави там, а головному чомусь не вчить. А потім випадково дізналася, що у бабусі дочка є… Від матінки дізналася. Посварилися вони із батечком, як завжди круто, і мама почала дорікати вже зовсім негарно, щоб він не дуже вірив у свій відьомський талан. Хай сестричку свою зведену згадає. Здається, тоді батько матір ударив. Що було далі не знаю, бо виштовхали вони мене у двір гуляти, від гріха подалі. От я і вискочила у чому була, навіть перевдягтися із домашнього у щось пристойніше не дали. А на вулиці — уже споночіло. Пригадуєш, Русланко, той вечір? Тоді ти запросила мене до себе пити чай із варенням. Ще хвалилася, що сама його приготувала. Знаєш, тепер скажу правду, варення у тебе тоді погане вийшло. Кулінар з тебе у школі був нікудишній, тобто такий — як і зараз. Тоді ж нічого, хвалила… Бо ти навіть не кліпнула, як почула, що я нібито випадково двері захряснула, а ключ вдома. Це при тому, що вікна моєї квартири заклично горіли вогнями і добре видно було рухливі людські силуети за шторами. А назавтра я пішла-таки з твоїм братом у кіно. Непоганий він хлопець, це і тоді видно було. Згодом тільки зрозуміла, що такою «платою» більше принизила, аніж ощасливила…

Передихнула. Подивилася на Руслану уважно. Слухає…

— Отак я й дізналася про тітку. В розпалі сварки, від матері. Потім я випитала-таки у мами більше про неї. А та зраділа нагоді розповісти геть усе… Знаєш, Руслано, якщо так дітей своїх не любити, то краще взагалі не заводити.

— Я й не збираюся, — сердито випалила Руслана.

От і маєш, поки слухала про те, що моя стара — справдешня відьма, не перебивала. А от як про майбутніх дітей зайшло — не втерпіла. Що кому важливіше?

— Ой, мала, не зарікайся! Усі так кажуть, а потім якщо чоловіка захочеш надійно до себе прив’язати, то… Хоча, останнє, очевидно, не про тебе. Так-от, моя тітонька — майже ровесниця матері, от тільки мама моя завжди чепурилася, а тітка на себе рукою махнула. Батько одного разу сказав, що ми схожі з лиця, тобто я і тітка. Та не приведи, Господи, до такої схожості! Зрештою, там справа завжди була не у віці, а в горілці. Посварилася чогось тітка із бабцею, своєю матір’ю тобто, і ще підлітком з дому пішла. От і покотилося… Невдалий роман, дурне заміжжя, розлучення, кавалери. Розповідали, що трохи підробляла то зняттям вроків, то приворотами… Ні, скажи, яка дурепа піде за допомогою до жінки із такою долею?! Собі ж чомусь не допомогла? Та знаходяться ж і йдуть. Я й то, коли схочу, можу більше… Так, тітка не мала стільки сили, як баба Марта. Бо через покоління дар передається, через покоління. І своїх дітей не мала. Виходить, я єдиний Мартин повноцінний спадкоємець.

Посміхаюся сама собі гидко і косую на Руслану. Та втупилася очима в свої руки, сплетені на колінах, і анічирчик. Продовжую:

— Потім, коли я школу закінчила, тітка ніби оговталася трохи, обрала собі постійного «женишка», майже пити кинула. Знову не пощастило: захворів коханий. Навіть до батька зверталася за допомогою: «Умов нашу матір, аби Дмитру допомогла, бо як мені без нього?» Батько сестру не дуже любив, та все ж обіцяв… А от бабця навідріз відмовилася: мовляв, в цій справі допомагати тільки іншим, невинним, шкодити. Дмитро хворобу заслужив, тож хай ліпше молиться. Може, хоч на тому світі вибачать. Що там далі сталося, не відаю. Бо мені бабця строго наказала з тіткою не водитися. І вчити своєї науки тоді ж навідріз відмовилася. Мовляв, не надто я від природи сильна, ще мені хто таке ж «щастя» «у гості накличе», яке собі тітонька напитала… Образилася я страшенно. Але ж боялася її дуже, тут не до суперечок. Чогось ще вирішила, що вона замість мене — тебе візьметься вчити. Дурня, звісно: ну, яка з тебе відьма? Хоча ненормальних заморочок у твоїй голові вистачає, але не таких же…

Русланка невдоволено вовтузиться на просілій канапі. Але заперечувати останню тезу не береться. Бо бажати собі такої долі, ще й після моєї розповіді, — то ж який «розум» треба мати? А я ніколи не розповім їй всієї правди про себе, і про бабу Марту, і про справжню причину того, чого мене враз відьомська доля перестала вабити. Навіщо чужим знати те, де у тебе в житті стався надрив…

Ох, оте дивне вміння маніпуляції людьми, яке я мала в собі від народження і, здавалося, що нікуди воно не дінеться, і почувалася сильною… Та не можна давати таку силу в руки кволому розуму. Бо первісна людина, яка тримає в руках гранату, не обов’язково нашкодить комусь, може, спершу собі…

* * *

Отож про шкоду собі…

У дев’ятому класі мене раптом батьки вирішили зіпхнути на бабу Марту. Батько часто їздив у відрядження, мати також надибала нову, типу, прибутковішу роботу і гарувала там щоденно по дванадцять годин на добу. Тож було вирішено, щоб дитя часом не дуже від рук відбилося, оскільки в дівчинки перехідний вік і все таке, передати її під опіку бабі Марті. Мама не дуже цього хотіла, однак погодилася.

Нове місто. Нові друзі. О, звісно, те саме місто, посеред якого я зараз сиджу і згадую-згадую, нервово сіпаючись всередині. Місто-монстр, тому що…

Але краще все за порядком.

Іноземні мови мені завжди давалися доволі легко, бо дуже подобалося вивчати ті спочатку незрозумілі слова-речення-тексти, знаходячи в мудрих сплетіннях доволі плавкий логічний сенс. І тільки-но він ставав зрозумілим — то відразу і мова робилася доступною. Якось до цього не було справи вчителям у моїй старій школі. Зате у новій… О, так! Вчителька англійської мови Георгіна Іпатіївна не могла натішитися такою ученицею. Навіть моїх батьків кликала до школи, щоб похвалити мене перед ними. А ті не мали часу, перекладалося все на відстані та одвічну зайнятість. Тож, врешті, все обмежилося телефонною розмовою з бабою Мартою. Вона також навідріз відмовилася до школи йти. Бо недобра слава за нею ходила назирці і