Дарунок Корній - Зозулята зими

картин, де двері вималювані. Але ні, на асфальті — квіти і метелики. Дивно, навкруги повно офісів, а художницю малолітню охорона не виганяє. Арсен і собі зазирає мені через плече. Нехай, навіть не дратуюся. Раптом пригадую, що в нижньому ящику столу — набір кольорової крейди: Ірина захопилася щось останнім часом таким кресленням, а мені під руку в якійсь крамниці трапилося. Викликаю секретарку, пояснюю завдання, тицяю майбутній подарунок. Очі в жіночки… ні, не в п’ятак, більше і, певно, навіть кругліші. Але, звісно, свою думку про розумові здібності шефа вона не озвучує. Киває і йде віддавати презент «художниці».

— Ти також поведений трохи, Олеже! — Не втримується Арсен. Однак в голосі не роздратування, а щось схоже на повагу. Знизую плечима. Ображатися чомусь не хочеться. Може, і поведений, але хай наприкінці зими втомлене місто трохи прикрасять кольорові метелики і квіти. Я сам не відразу розумію, що кутики моїх губ невпевнено, майже забувши, як це воно, посміхатися, сунуться догори…

Руслана

— Не обманюйся, літл енджел. Історія, ніби й закінчилася, але, може, саме в цю мить десь поруч з’явилося нове потерча чи нова божевільна богиня.

— А може, саме в цю мить хтось десь поруч зробив усе можливе і неможливе, аби врятувати дитину?

Сперечаюся з Інкою для годиться. Певно, настрій не для дискусій. Позираю на дитячий майданчик — Богданка і Майю ніхто із ровесників не ображає. Задираю голову до неба, ще сірого й непоказного, але вже пропахлого справдешнім весняним запахом.

— Весна, Інно! От-от надійде справжня весна! Чуєш, пахне нею!

— За календарем ще зима, янголе. Хоч навряд чи ти календарям віриш… А те, що збіжить трохи часу, — і прийде знову зима, не лякає?

— Хай та зимова панна нас боїться! — Пирхаю трохи демонстративно. І не витримую, хоч і хотіла відкласти важливу розмову до завтра: — Інно, якщо, звісно, хочеш, мо’, даси номер мобільного?

— У мене мобільні не нумеровані, май діа, — не забарилася відповідь. Інна раптом стає зовсім серйозною. — То як мене з міста виставлятимуть, янголятко? З почтом чи без? Який сценарій придумали?

— Не знаю. Ти ж сама хотіла поїхати кудись, де спокійніше, — нащось починаю виправдовуватися, а Інка задоволено мружиться. — Просто номер сказали тобі передати, мовляв, важливий для тебе… На словах додати, що Адка твоя живуча, куди там кішці. І що їй ще не набридло пробачати тих, хто її зрадив, однак не варто затягувати з вибаченням… Це що, шифр?

— Майже, — Інна із півхвилини уважно вивчає аркушик із записника з єдиним рядком цифр. Потім нащось розриває папірець на дрібні клаптики і закидає їх до найближчої смітника. Дивно, була впевнена, що просто під ноги кине. — Передай своєму кул бою, що і так збиралася вшиватися із вашого гадючника, міг би й не клопотатися: не зіпсую його крезі лавлі гєрл. Бо дещо надто погано псується. Бувай, Руслано. Порадила б триматися подалі від таких приятелів і пригод, але на біса слова даремно витрачати? Майже родичці привіт передавай. Не така й погана, як хоче видаватися…

— Інно, — попереджаю чесно. — У мене дуже гарна пам’ять на цифри. Шукати, де краще живеться, твоя справа. Але якщо ти через якийсь час не зателефонуєш, аби сказати, чи все гаразд, то я наберу оцей-от номер, сама попрохаю пробачення, за тебе, чуєш? І про тебе ж розпитаю! Я знаю, що номер мій у тебе є: Тетяна дала, коли ви мене шукали.

— Отже, якщо не телефонуватиму Адці, то спекаюся одним махом обох вас? — Світло-блакитні очі холодні, аж трохи боляче від такого погляду. — У мене ж — пам’ять реалі бед. Ні твого номеру, ні тим більше чийогось іншого не пригадаю вже через п’ять хвилин. Бувай, Руслано. Хоч ти маєш рацію: до наступних холодів ще є час. Тож живи… Може, ті холоди наступного разу прийдуть трохи пізніше…

Вона рвучко підводиться з лавки і йде геть. Не обертається, звісно. Мов на подіумі викарбовує на високих підборах. Про погану пам’ять вона бреше. І, вже звісно, коли збираються чийсь номер навічно забути чи просто не запам’ятовувати, то не ворушать губами, повторюючи цифри про себе…

— Хай щастить у пошуках спокою, Інно… — бурмочу стиха.

— Лусько, глянь! — розвертаюся до мого сонечка-Майї, що тицяє замурзаним пальчиком кудись угору. Куплена недавно блакитна повітряна кулька летить вгору, до низьких сірих хмар. Певно, доведеться купувати ще одну? Але Майя посміхається: — Я подалувала небу. Йому сподобалося. Бач, усміхається?

— Гайно, — підтверджує мовчазний Богданко. Так, гарно, бо хмари стали не такими щільними, де-не-де проглядають блакитні клаптики. Зовсім по-весняному. Інка не помилилася: я не вірю календарю. І знаю, що ця зима — уже позаду для всіх нас. А от щодо прийдешніх холодів вона помиляється: я їх не боюся. Так, звісно, прийде. А після осені знову буде зима, і, може, комусь знадобиться моя допомога…

Важливіше інше: чи зможу втримати літо тепле у своїй душі і хто буде поруч зі мною в ту мить, оберігатиме. Поки що поруч — діти. Мої діти. Кулька, весняна кулька вгорі, і небо, що трохи несміливо вчиться посміхатися.

У наплічнику озивається мобільний. Така мелодія в мене стоїть на близьких. Намагаюся вгадати, поки витягаю телефон: це Таня, повідомити, що остаточно помирилися з Ромкою, чи Арсен, що вигадав якусь важливу справу, аби не сказати просто, що встиг засумувати і хоче почути мій голос?

— Алло, привіт! І той… Давай цього разу без реверансів, Русько. Я дуже скучив за тобою… І за тобою, і за малими.

м. Запоріжжя / м. Львів 2012 рік