Дарунок Корній - Зозулята зими

допоможе. Бо я й досі з чужими голосами у власній голові не навчилася співіснувати. Хіба що звиклася. О, тоді мені думалося, що чиню і сміливо, і розумно, і правильно, бо заразом розрубую свій гордіїв вузол, нехай він і неоднозначний, вузол із болю та відчаю. Покінчити життя самогубством, щоб почати його з чистого аркуша — круто? Та баба Марта вчасно нагодилася…

Ні, не стану зараз про це переповідати. Але коли рука зажила, на ній з’явився плетений зі шкіри широкий браслет — дарунок відьми: «Носи, дитино, більшого зробити не можу… бо ти не моєї крові. Бо й так, і так відповідати, що там та дрібка… Йди і не дякуй поки, зарано ще…». І що я, сопливий переляканий підліток, повинна була зрозуміти з мовленого? Вже згодом я всіляко намагалася уникати старої: мало радості у спілкуванні з тим, хто знає про найтупіший твій вчинок. А тепер вже й запізно дякувати. Тож ні до чого тут Тетянине «боялася»? І чому тут заздрити?

* * *

Але те, що зробила для мене ця стара, я не забула.

— Тетяно, той… Я тут випадково наче розшукала кладовище і могилу твоєї бабусі. Три дні по новому році… Поклала квіти навіть. І той, не букет пластиковий із магазину, і не паперові бздури. А лілеї живі. Та знаю я, що вони там миттю замерзнуть, але ж Марта Никифорівна так їх любила… Я сказала, що то від нас обох… Я дурепа, так?

— А що, це ти тільки щойно зрозуміла?! — Тетяна якось нервово сіпається та майже падає на мій диван, не переймаючись зараз, що дешеве червоне покривало «линяє» й нитки можуть прилипнути до її фірмових чорних джинсів. На мить стискає руками скроні. — Лілеї. Для баби Марти. Від мене теж? Відразу після Нового року? Збожеволіти можна. Ти ж не знала, що у неї день народження — першого січня чи знала?! І відшукала ж дрібку часу серед своїх дурнуватих халеп… Я-от гроші немаленькі плачу, аби на бабиній могилі лад був і квіти хоч інколи з’являлися, нехай і штучні. А сама так і не наважилася на цвинтар сходити жодного разу. Навіть тоді, коли…

Тетяна замовкає. Кудись дивлячись перед собою, поверх моєї голови.

— Е-е-е, той! Там уже лежав букет, — дуже обережно зазначаю. Ненавиджу отакий настрій у спілкуванні. — Червоні троянди. І також справжні. Тобто живі. Тільки вже замерзлі.

— Невже? — В очах Тетяни промайнула хижа цікавість. — То тітонька, виходить, більше не вважає, що бабця зіпсувала їй життя?

— Ти мене про це запитуєш? — риторичне запитання. Бодай так спробую привести Тетяну до притомності.

За вікном сутінки, моя валізка стоїть розчахнута посеред кімнати. Картопля на вечерю не дочищена… І це в нашої акуратистки, ніякої критики та закликів до дій! І тому Таньчин настрій мені геть не подобається.

— Сідай і слухай, — раптом наказує вона. Даремно я хвилювалася: коли людина не у нормі, то так не командує. — І знаєш, Русь! Краще роби те, що добре вмієш, а речі я тобі згодом розберу. Поглянь тільки, що ти зі светром зробила, якого я тобі під ялинку поклала?! Нову річ ось так зіжмакати? Ти хоч приміряла його?!

Сідаю. Не виправдовуюся — нема сенсу. Вона мене все одно не чує, а свариться просто на автоматі. І чому довкола так багато чужих історій, які всі чомусь прагнуть розповісти саме мені? Може, то такий новорічний подарунок долі, навчитися не лише слухати, а й чути.

Тетяна

Сидить мала навпроти. Стишилася і вдає, що слухає уважно, ніби їй бозна-як цікаво. І віриш же, щоразу віриш. Може, тому, що хочеш вірити? Ох, як важливо знати, що тебе бодай хтось слухає уважно. І спитати щоразу кортить: «Русько, чи ти знаєш, що у школі я ненавиділа тебе?». Визнана королева двору щиро ненавиділа мале миршаве мишеня, котре вже з першого класу вважалося дивакуватим… Бо я так і не втямила досі: чи ти хоч колись відчуваєш страх?

…Бабця-відьма — то круто, авжеж! Матуся моя рідна, звісно, так не вважала. Інколи навіть злісно верещала, що немає у неї насправді доньки, бо породила ще одну відьму собі на погибель. Батько після таких щирих волань дружиноньки завжди грубо уривав її, починаючи таким чином новий скандал. Так, сварки у нас були кучеряві! Нікого у такі вечори не цікавило, чи переробила я уроки і чи не надто коротку спідницю вбрала для дискотеки. Потім, звісно, наступало й примирення. Мати приходила до тями: відьмине там коріння чи ні, а підіймати доньку на ноги самотужки, хай і з аліментами, радості мало. Батько ж завжди більше цінував матір, аніж дружину. Хоча, якщо чесно, то і матір не дуже. А щодо мене? Інколи мені здається, що якби на моєму місці у нього народився вазонок, то на нього він би точно більше зважав. Типу кисень дає. Хоч якась користь. А який хосен з малої? Спиногризеня, одним словом… Батько завжди знав, що успіх у справах — річ непевна. Добре, коли є кому притягти той талан, хай на мотузці, якщо він не хоче доброю волею притягатися. Тож з бабою Мартою намагався жити дружно, не піддаючись на провокації моєї мами. Бо здоров’я не купити за гроші. Он, його ровесники із лікарень не вилазять, а він досі лишень двічі на рік з’являється в поліклініці для профілактичного обстеження. Яким робом це забезпечувала йому баба Марта, батько ніколи не цікавився. Хоча, гроші та подарунки старій возив часто, до нас у гості запрошував регулярно. Коли бабці стало зовсім погано, він із ніг збився, усе лікарів шукав… Хоч вже видно було: то робота не для медиків…

Починаю говорити:

— А от я, Русько, у школі вважала, що бабця-відьма — то круто. Дарма думають, що діти — сліпі. Може, замала була, аби розуміти усе, але пам’ятаю, як деякі жінки навколішки перед бабою Мартою падали, мов у церкві перед образами. І згодом дякували, подарунки приносили. А в спину недобре шипіли «відьма-відьма». Але про кого поза очі щось гарне скажуть? Я знала, що бабин дар мені передався. І вже навіть в голові яскраво вимальовувались веселкові перспективи. Таку собі майбутню владу над людьми та їх почуттями. Хоча, чого тільки «майбутню»? Уяви тільки, мала: усі дівчата набиваються в подруги. А серед хлопців легенда ходить, що хто із відьминою онукою товаришує, тому щастить, хай у