Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

я повторюю те, що знаю, щоранку і щовечора разом із молитвою або й замість молитви.

— А чи не простіше… — почав Матвій та й замовк.

— …позбавити себе цього тягаря? — додала шляхтянка. — Я вже думала про це не раз. Як гадаєте, що я вирішила?

— Я здогадуюсь… — відповів ротмістр.

— Не думаю, — заперечила вона. — Я не раз хотіла звірити цю таємницю комусь — хоч королю чи султану або Папі Римському… Аби цей тягар не гнітив мене… Але щоразу стримувала себе ледь не в останню мить. Бо присягнулась моєму учителеві, майстрові…

— Гаразд, — Матвій глибоко вдихнув повітря, щоб хоч якось підсумувати почуте.

— Припустімо, я погоджусь… Відправлю королівських солдат ні з чим. Але ж Деражня — це не Острог і не Лемберг. Це дерев’яний форт, у якому лише три сотні солдатів, щоб боротися з розбійниками. Натомість сюди пришлють цілий полк і схоплять нас, як заколотників!

Очі Софії вже були переповнені слізьми. Вона глянула на нього і через силу усміхнулась.

— Я бачу, що думала тільки про себе… Дозвольте, я піднімусь у свою кімнату…

Вона хутко збігла сходами нагору і зникла.

Увечері Матвій замінив вартового на вишці. Спершись на поручні, комендант спостерігав, як розпечене сонце потроху тонуло за обрієм. А з сутінками довкола форту запалали багаття, що яскраво освітлювали людські постаті. Натомлені за день люди тамували спрагу хто пивом, хто квасом і тут же, на вогні, готували собі вечерю.

Матвій жадібно вдихнув сутінкове повітря із пахощами диму і смажені. Він усміхнувся від насолоди. Вітерець доносив свіжий подих річки, очеретів, різнотрав’я, лоскотав скроні…

— Ви не надто пильні, пане вартовий, — почулося за спиною.

Комендант сіпнувся від несподіванки. Позаду стояла Софія в легкій білій сукні і з якоюсь квіткою в руках.

— Пробачте, не хотіла вас налякати, — засміялась вона.

— Та що ви, — Матвій почервонів і по-солдатськи виструнчився, — я відстежував околиці і… вслухався…

— Тоді я не заважатиму…

— Ні-ні! — палко заперечив він.

Жінка засміялась.

Ротмістр нарешті оволодів собою.

— Просто мені було б приємно… було б для мене честю, якби ви залишились…

— Гаразд.

Софія стала поруч і глибоко вдихнула.

— Ви чуєте запах людського тіла? — стишено промовила вона. — Воно переповнене силою і сонцем і тепер насолоджується прохолодою і теплом багаття. Сотні бажань і думок прагнуть нині свого вивільнення… Але що з вами? Ви знітились?

— Зовсім ні, — заперечив комендант.

— Тоді гляньте он на те вогнище, за ровом… Он бачите, дужий коваль незграбно знімає одяг з молодої служниці? Вочевидь його руки тремтять від пристрасті, і він, мабуть, його розірве, а дарма… Хіба не насолода — розплутувати всі ці вузлики і, відвойовуючи поцілунками кожен клаптик жіночого тіла, врешті зачути притамований стогін пристрасті? Ота могутня і солодка сила, що всупереч волі, змагає твоє тіло…

Матвій, наче заворожений, слухав її і водночас видивлявся в далину. Пару добре було видно з вишки і при світлі вогнища вони були схожі на якихось жерців кохання, що так і застигнуть, прикрасивши собою якусь вазу.

Софія ніжно гладила квітку, іноді підносячи її до вуст, мов для цілунку. Тоді тендітні пелюстки починали ледь-ледь тріпотіти від її подиху.

— Дивіться, ось вона, ця священна і гріховна мить! — збуджено прошепотіла жінка. — Вони вже не владні над собою…

— Годі, — ледве вимовив ротмістр пересохлими губами. І голос його став скрипучим, наче незмащене колесо. — Ходімо звідси, прошу вас… — Матвій від збудження ледве володів собою.

— Господи! — Софія раптом застогнала і знеможено перехилилася через поручень.

Внизу почулися чиїсь важкі кроки.

— Матвію! — гукнув грубий голос.

Комендант схилився до жінки, що застигла на поручнях, мов підкошена квітка.

— З вами все гаразд? — тихо запитав він.

Софія відгорнула пасма волосся. Обличчя її світилося якось дивно і таємниче.

— О, так…

Вона простягнула йому квітку і вгледілась у вогні.

Біля них постав стривожений Лук’ян.

— Пробачте, панове, — схвильовано заговорив він. — Маю до вас розмову, ротмістре.

— Що трапилось? — запитав той, відходячи убік.

— Розбійники напали на наших лісорубів, — сказав Лук’ян, — багатьох убили. Може, хто і втік, не знаю… Чекатимеш до ранку, чи вже виступаємо?

— Звели готуватись…

Комендант кивнув Софії і рушив донизу.

За хвилину солодку і духмяну ніч розрізав гострий звук сурми.

Розділ III

Карпати зі своїми холодними і сирими ночами зостались позаду. Домінік понуро спостерігав безконечні виноградники та поодиноких селян, що копирсалися між кущів. «Щасливці», — подумки позаздрив він і, ставши на коліна посеред старого воза, спробував хоч трохи розім’яти затерплі зв’язані руки. Вершники в шоломах з диявольськими усмішками повернули в його бік голови. «Від самого Львова стережуть, як десять добрих псів, — знеможено подумалось Гепнеру. — Ні вдень, ні вночі, ні в дощ, ні в спеку не слабне їхня пильність…

Так наче під обладунками справдешні чорти, а не люди. Тьху! І голоси якісь моторошні. Навіть у полудень мороз пробігає поза шкірою…»

Цю «чортячу» валку не зупинив жоден мадярський загін. Військові мовчки пропускали їх, навіть не цікавлячись, звідки і куди вони прямують. Отож не знав про це і Домінік.

Наступного дня виноградники скінчилися, а разом з ними і провізія. Полонений зрозумів це з нужденного снідання — себто шматка черствого хліба. Сторожа була аж надміру сердиті — певно, їм дісталось не більше. Добре хоч небо затягнуло хмарами, принаймні спека не дошкуляла.

Валка рушила далі кривим кам’янистим трактом.

Серед дня попереду з’явилася підвода, всуціль навантажена якимись діжками і скринями. Двоє вершників, що їхали попереду Гепнера, пришпорили коней, кинувшись навздогін. За якусь хвилину вони порівнялися з підводою.

То був старий турок-гендляр, що віз товар десь до Унгвару. Торгував він усіляким мотлохом, але мав цілу діжку харчів. Отож нові супутники не викликали в нього ані крихти приязні.

Сам він скидався на вигнанця, якого мадяри спровадили на всі вітри, але батьківщина була так само далека, як і край світу, тому, мабуть, він залишився і зайнявся сяким-таким гендлем.

Гепнер пригледівся до старця і з подивом помітив, що й той його пильно розглядає. Раптова надія несподівано зігріла Домінікові серце, хоча, здавалось, для цього не було жодних підстав. Лікар вже байдужкувато заходився розтирати зв’язані руки.

Аж до вечора він так і не глянув на турка, все на щось сподіваючись. Може, вночі вдасться щось з’ясувати?

Коли розбили табір, старого змусили готувати їжу, і той взявся за діло, невдоволено бурмочучи щось собі під ніс. Домінік пильно стежив за ним, шукаючи якогось натяку чи знаку, але марно. Турок тицьнув йому тарілку з прісною кашею.

Він подумки посміявся зі своїх безглуздих сподівань на диво.

На