Данило Борисович Яневський - Таємниця Михайла Грушевського

попереднього Секретаріату, ставлячи на перше місце творчу ділову роботу по будуванню автономного життя на Україні із забезпеченням прав національних меншостей, захищаючи Україну як від внутрішнього непорядку та контрреволюції, так і від зовнішнього ворога» (підкреслення наше. – Д. Я.).

«Справа про 100 000» та урядова веремія

Озвучивши згаданий документ, але не дочекавшись постановки його на голосування, Д. Дорошенко відійшов із зали засідань з метою «поговорити де з ким з кандидатів по телефону».

У цей момент головуючий М. Грушевський запропонував «розглянути декілька дрібних справ», першою з яких стала так звана «справа про 100 000».

Як пояснили укладачі збірки УЦР (посилаючись на слова М. Грушевського, оприлюднені чомусь винниченківською «Робітничою газетою», а не есерівською «Народною волею» або офіційним органом УЦР «Вісник з Української Центральної Ради), йшлося про нібито 100 тис. крб., зібраних якоюсь «Українською радою» в Америці на потреби «галичан-біженців» і пересланих на ім’я голови УЦР через «Русько-азіатський банк». Гроші, ясна річ, Михайло Сергійович прийняв. Тимчасовий уряд, правоохоронні та/або фіскальні органи республіки, громадськість, члени УЦР, українські історики всіх часів та політичних уподобань так ніколи і не дізналися правди про «Українську раду», тим більше, що головною організацією, яка об’єднувала русинів-«українців» у США, був Український народний союз.

Правду про «Українську раду», єдину відому нам сьогодні організацію з такою назвою, знаходимо в дослідженні П. Лепісевича, і вона така: утворена 30 квітня 1915 р. Загальна (підкреслення наше. – Д. Я.) Українська Рада (ЗУР) – це «спільна організація всіх політичних представників соборної України, які своєю кінцевою та остаточною метою визначили утворення самостійної України. Завданням ЗУР як загальнонаціональної політичної репрезентації українського народу на час війни було: вирішувати будь-які питання в обсязі загальноукраїнської політики, дбати про її цілісність, проводити спільні політичні акції для загальнонаціональних справ у державах, між якими поділений український народ, а на міжнародному рівні координувати діяльність представлених у ній політичних організацій, не втручаючись у їхні внутрішні справи і не порушуючи їхньої самостійності. Щоб здобути незалежність України, політична програма ЗУР була зорієнтована на Центральні держави, було визначено головну мету цілої української нації – повну національну свободу розвитку; щодо українських земель під російським пануванням – самостійну державу (підкреслення наше. – Д. Я.); у межах Австро-Угорщини – національно-територіальну автономію».[174]

Не дізналися зацікавлені особи також і про те, чим і як УЦР (яка не мала відповідних структур) могла допомогти «галичанам-біженцям», ані про те, скільки і де було тих біженців, ані про будь-які важливі або другорядні деталі цієї справи. М. Ковалевський, який представляв справу членам Малої ради, запропонував створити «комісію з представників меншостей, яка докладно розпізнає, звідки і для чого прислані ці гроші». Комісію, ясна річ, так ніколи і не створили, але резолюцію в справі ухвалили таку: «Вислухавши заяву голови Центральної Ради М. Грушевського про прислані з Нью-Йорка через «Механік-Металь-банк»» (а не через «Русько-азіатський банк», як це стверджував сам М. Грушевський. – Д. Я.) сто тисяч (100 000) крб., Мала рада доручає Генеральному секретаріатові одержати ці гроші і віддати по призначенню<…>».[175]

Немає потреби говорити, що ані слуху ані духу про гроші, витрачені УЦР «за призначенням», тобто на допомогу «галичанам-біженцям», згідно з усталеною національною традицією, надалі не було. Це тим більше зрозуміло, якщо за цією справою стояли зацікавлені особи та профільні інституції Австро-Угорщини, які за визначенням ретельно опікали всі українські антиросійські елементи, які діяли на теренах держави Габсбургів – так само, як російські спеціальні відомства опікувалися українцями-москвофілами.

Хто фінансував Українську Центральну Раду?

Першу інформацію про фінансові джерела її існування знаходимо в протоколі засідання Малої ради від 30 серпня. Того дня ця інституція заслухала звіт про виконання бюджету Генсекретаріату за серпень та затвердила його в сумі «58 225 крб. 83 коп.»[176]. Упадає в очі, що 17 767 крб., тобто 30% бюджету, було спрямовано на потреби Генсекретаріату освіти (що природно для національно-просвітницької організації), при тому що на військове відомство відпустили 19 840 крб. (34% бюджету), що не може бути природним для будь-якої громадської, в т. ч. навіть такої глибоко патріотичної організації, як Українська Центральна Рада. Ба більше – навіть сьогодні важко знайти в світі державу, яка могла би дозволити собі витрачати на військові потреби третину свого бюджету!

При обговоренні бюджету було спеціально зазначено, що при складанні бюджету «Генеральний секретаріат керувався даними з затвердженого (де, ким і коли? —Д. Я.) бюджету за попередній місяць», тобто за липень 1917 р. Отже, виникає природне питання: чиїм коштом було фінансовано діяльність самої УЦР, її органів та Генерального секретаріату? На жаль, відповіді на це питання немає до сьогодні: сама УЦР, її лідери ніколи цього питання не торкалися. За 25 років професійної діяльності нам пощастило виявити одиноке свідчення на цю тему. Ось воно: «Так-сяк улаштувавшись, Центральна Рада видала заклик до громадянства про збір коштів. Проведення цієї акції було доручено інж. В. Ковалеві, а я був призначений йому на допомогу. Заклик був переданий через земства та кооперативи, і ми обчислювали можливий збір на кільканадцять тисяч карбованців, а він, несподівано для всіх, дав 35 000 000. Це, натурально, дуже підтримало на дусі і піднесло репутацію Грушевського як ініціятора».[177]

Історичний трилер на тему «Джерела фінансування УЦР» написав П. П. Гай-Нижник. З ґрунтовного дослідження випливає, що фінансування Ради відбувалося, скажемо делікатно, не за рахунок внутрішніх джерел. Цитуємо:

– «керівництво Центральної Ради більш як 9 місяців 1917 р. самоусувалося від пошуків шляхів щодо вирішення питання власного фінансового забезпечення»;

– цю проблему діячі УЦР переклали на Тимчасовий уряд;

– «уряд Центральної Ради не виробив механізму втілення в життя власних рішень»;

– «Центральна Рада та її уряд не мали розробленого плану побудови національної грошової системи»;

– «Держбанк залишався без основного та запасного капіталів»;

– «уряд Центральної Ради в області ведення власних, а згодом й державних фінансів керувався принципом проїдання коштів»;

– після проголошення УНР «держава жила за рахунок постійних емісій грошових знаків»;

– «недоліки, що були присутніми за урядування В. Винниченка, залишилися й за уряду В. Голубовича».[178]

У межах даного дослідження доводиться констатувати таке: сума в 100 000 крб., прийнята М. Грушевським нібито на потреби «галичан-біженців», – це сума, потрібна для двомісячного утримання виконавчого органу УЦР та крайового представництва Тимчасового уряду – Генерального секретаріату.

На засіданні Малої ради 18 серпня Д. Дорошенко, щойно іменований головою останнього, вислухавши всю інформацію про славетні «100 000», несподівано для всіх зрікся як від посади голови «уряду», так і від подальших спроб його