Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

нашого будинку, і я, коли бував із нашими на пристані, частенько бачив там Шепердсонів, які гарцювали на гарних конях.

Якось удень ми з Баком пішли до лісу і раптом чуємо кінський тупіт. А ми саме переходили дорогу. Бак закричав:

— Мерщій! Біжи до лісу!

Ми побігли, а потім почали визирати з-за кущів на дорогу. Незабаром з’явився вродливий юнак, схожий на військового; він їхав риссю по дорозі, відпустивши поводи. Поперек сідла у вершника лежала рушниця. Я його бачив і раніше. Це був молодий Гарні Шепердсон. Зненацька рушниця Бака вистрілила просто в мене над вухом, і з голови Гарні злетів капелюх. Юнак схопив рушницю і поскакав просто до того місця, де ми ховалися. Але ми не стали чекали, а кинулися бігти навпростець через ліс. Дерева росли не густо, я постійно озирався, щоб уникнути кулі; двічі бачив, як Гарні націлився у Бака з рушниці, а тоді повернув у той бік, звідки приїхав, — певно, за своїм капелюхом; я собі так подумав, але в цьому не впевнений. Ми не зупинялися, доки не домчали додому. Спочатку очі старого джентльмена загорілися — мабуть, від радості, — потім обличчя його нібито розгладилось, і він промовив досить ласкаво:

— Мені не подобається ця стрілянина з-за кущів. Чому ти не вийшов на дорогу, мій хлопчику?

— Шепердсони ніколи не виходять, батьку. Вони користуються будь-якою перевагою.

Міс Шарлотта підняла голову, як королева, коли слухала розповідь Бака; її ніздрі роздувалися, очі блищали. Чоловіки спохмурніли, але не промовили жодного слова. Міс Софія зблідла, та коли почула, що Гарні лишився живий і здоровий, знову зарум’янилась.

Як тільки мені вдалося викликати Бака до кормушки під деревами і ми залишилися вдвох, я запитав:

— Невже ти хотів його вбити, Баку?

— А ти думав!

— Та що він тобі поганого зробив?

— Він? Нічого він мені не зробив.

— То за що ти його хотів убити?

— Та ні за що — просто того, що в нас кровна ворожнеча.

— А що таке кровна ворожнеча?

— Ти що, не знаєш, що таке кровна ворожнеча? Оце неук! Правда не знаєш?

— Уперше чую. Ану, розкажи.

— Так от, — сказав Бак, — кровна ворожнеча — це ось що: буває, що один чоловік посвариться з іншим і вб’є його, а тоді брат цього вбитого візьме та й уб’є першого, потім їхні брати повбивають один одного, потім за них заступляться двоюрідні брати, а коли всіх переб’ють, тоді й ворожнеча припиняється. От тільки це довга пісня, чимало часу мине.

— А ваша ворожнеча давно почалася?

— Певно що давно! Років зо тридцять тому. Була якась суперечка, а потім через неї судилися; і той, хто програв процес, пішов і застрелив того, хто виграв, — звісно, а як же інакше. Кожен би так зробив на його місці.

— То що вони не поділили, Баку? Землю?

— Я не знаю. Можливо.

— Ну, а хто перший стріляв? Гренджерфорд чи Шепердсон?

— Господи, ну звідки мені знати? Це так давно було.

— І ніхто не знає?

— Ні, тато, мені здається, знає, і ще дехто зі старих знає; вони просто не знають, через що самого першого разу почалася сварка.

— І багато було вбитих, Баку?

— Так! Тут увесь час когось хоронять. Але не всіх убивають. У тата в нозі засіла велика дробина, тільки він на неї не зважає, просто не думає про це, та й годі. Боба теж добряче різонули ножем, і Том був поранений двічі.

— А цього року когось убили, Баку?

— Так, у нас одного і в них одного. Місяці три тому мій кузен Бад поїхав через ліс на той бік ріки, а зброю із собою не прихопив — така от дурість! — і раптом на одному глухому мосту чує за собою тупіт. Глип — а за ним скаче плішивий Шепердсон із рушницею в руках, і сиве волосся розвівається на вітрі. Баду треба було зіскочити з коня та сховатися у чагарях, а він вирішив, що старий його не наздожене; так вони скакали щодуху миль зо п’ять, а старий усе ближче; зрештою Бад бачить, що надії нема, спинив коня й повернувся обличчям до старого, щоб куля влучила йому не в спину, а в груди, а старигань під’їхав ближче і вбив його наповал. Тільки недовго він радів: не минуло й тижня, як наші його знайшли і прикінчили.

— По-моєму, цей старигань був боягузом.

— А по-моєму, ні. Аж ніяк! Серед Шепердсонів нема боягузів, жодного нема! І поміж Гренджерфордів теж їх нема. Одного разу цей старий чесно бився з трьома Гренджерфордами і за півгодини подолав їх усіх. Усі вони були верхи, а він спішився й заховався за купою дров, а коня поставив перед собою, щоб загородитися від куль. Гренджерфорди з коней не злізли, все гарцювали навколо стариганя та стріляли в нього, а він стріляв у них. Він та його кінь повернулися додому поранені й скривавлені, зате Гренджерфордів принесли додому одного вбитим, а іншого пораненим, і він помер наступного дня. Ні, сер, якщо комусь потрібні боягузи, то не варто переводити час і шукати їх серед Шепердсонів — там такі не водяться!

Наступної неділі ми всі поїхали до церкви, милі за три, і всі верхи. Чоловіки взяли з собою рушниці — Бак теж узяв — і тримали їх між коліньми або притуляли до стіни, щоб були під рукою. І Шепердсони теж так робили. Проповідь була звичайнісінька — про любов до ближнього свого і таке інше, ото вже нудьга! Казали, що проповідь хороша, і коли їхали додому, то все говорили про віру і доброчинність, про благодать і царство Боже та ще не знаю про що; здається, на моєму віку ще не було такої нудної неділі.

Через годину по обіді чи близько того всі задрімали: хто в кріслі, хто у себе в кімнаті, й стало ще нудніше. Бак зі своїм собакою влігся на траві й міцно заснув на сонечку. Я пішов до нашої кімнати і сам хотів було поспати. Дивлюсь, тихенька міс Софія стоїть на порозі своєї кімнати, що поруч із нашою. Вона покликала мене до себе в кімнату, причинила двері й запитує, чи я її люблю, а я відповів, що люблю; а тоді вона запитала, чи можу я виконати одне її прохання і нікому про це не казати, і я відповів, що можу. Тоді вона сказала, що забула своє Євангеліє в церкві, залишила його на лавці між двома іншими книжками, тому чи не зможу я сходити тишком