Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

покійник ще й охолонути не встигав, а вона вже була тут як тут зі своїми віршами. Дівчинка називала їх «даниною тому, хто почив». Сусіди подейкували, що першим приходить лікар, тоді Еммеліна, а вже потім трунар; лише одного разу трунар випередив Еммеліну, бо вона загаялась через риму до прізвища покійного, а звали його Вістлер. Від цього удару вона так і не оговталась, все чахла та чахла і прожила після цього недовго. Бідолашна, стільки разів я заходив до її кімнати! Коли її малюнки надто діяли мені на нерви і я починав на неї сердитись, то діставав її старенький альбом і читав.

Мені подобалася уся ця сім’я — і живі, й покійники, — й мені дуже не хотілося з кимось із них сваритися. Коли бідненька Еммеліна була жива, вона складала вірші для всіх покійників, і здавалося несправедливим, що ніхто не напише вірші для неї тепер, коли вона померла. Я спробував написати хоча б один віршик, але в мене нічого путнього не вийшло.

У кімнаті Еммеліни завжди чистенько прибирали, і всі речі там були розставлені так, як їй подобалося за життя, і ніхто ніколи там не спав. Старенька сама наводила лад у кімнаті, хоча в них було багато негрів, часто сиділа там із шиттям і Біблію теж майже завжди читала там.

Так от, я вже розповідав про вітальню; на вікнах там висіли гарні занавіски, білі, з малюнками: замки, обплетені плющем, і череди на водопої. Там стояло ще стареньке піаніно, напхане, по-моєму, жерстяними сковорідками, і для мене найбільшим задоволенням було слухати, як дочки співають «Розлучилися ми» або грають «Битву під Прагою». Стіни в усіх кімнатах були поштукатурені, на підлозі майже повсюди лежали килими, а зовні будинок був побілений. Він складався із двох частин, між якими поклали підлогу і зробили дах, тому інколи там накривали стіл, щоб обідати, і це місце було найзатишнішим. Сиділи ми в затінку, і щось краще годі було придумати! До того ж готували в них дуже смачно, а їсти можна було донесхочу!

Розділ XVIII

Полковник Гренджерфорд був джентльмен, справжнісінький джентльмен, як то кажуть, з голови до п’ят, і вся його сім’я була така ж благородна. Відчувалося, що в ньому є порода, а для людини це дуже важливо, так само, як і для коня; мені доводилося це чути від удови Дуглас, а вона ж була однією з перших аристократок у нашому місті — хто б це заперечував! Навіть мій батько так завжди так говорив, хоча сам він був десь такий породистий, як дворовий пес. Полковник був дуже високий на зріст, худорлявий, смаглявий, але без жодної краплини рум’янцю; кожного ранку він голився, не лишаючи ні бороди, ні вусів; губи мав дуже тоненькі, ніс теж був тоненький, із горбиком; а ще в нього були густі брови та чорні-пречорні очі — вони сиділи так глибоко, що виглядали, наче з печери. Лоб у нього був високий, а волосся сиве та довге, аж до плечей. Руки — худі, з довгими пальцями. І кожного Божого дня він вбирався в чисту сорочку та полотняний костюм такої білизни, що очам було боляче на нього дивитися. А в неділю полковник одягав синій фрак із модними ґудзиками, брав тростину, зроблену з червоного дерева та прикрашену срібним набалдашником. Він ніколи не жартував і розмовляв тихо. А добрий був, що й не сказати, — будь-хто одразу це помічав і проймався до нього довірою. Усміхався він нечасто, й усмішка ця була приємна. Але коли, бувало, випростається, як струна, та почне метати блискавки з-під густих брів, то спочатку хотілося залізти на найвище дерево, а вже потім дізнаватися, в чому справа. Полковникові не треба було робити зауваження: всі при ньому поводилися чудово. Усі любили його товариство, коли він був у доброму гуморі: я маю на увазі, що при ньому було так хороше, як при сонечку. Коли ж він похмурнів, як грозова хмара, то гроза тривала лише півхвилини — й на тому все припинялося, а тоді цілий тиждень усе було спокійно.

Коли він разом зі своєю старенькою заходив зранку до їдальні, всі діти підводилися зі своїх стільців, бажали їм доброго ранку й не сідали до того часу, доки не вмостяться батьки. Тоді Том із Бобом підходили до буфета, де стояла карафка, змішували із водою склянку віскі й подавали батьку, а він чекав зі склянкою в руках, доки вони не наллють собі; тоді діти кланялися і казали: «За ваше здоров’я, паніматко! За ваше здоров’я, батечку!» — а старенькі злегка кивали головою і дякували, а тоді всі троє пили. А потім Боб і Том наливали ложку води на цукор і краплину віскі чи яблучного вина на денце всіх склянок, і ми з Баком теж пили за здоров’я старих.

Боб був найстарший, а Том — другий після нього, обидва високі, широкоплечі здоровані, засмаглі, з довгим чорним волоссям і чорними очима. Вони вбиралися з голови до п’ят у все білосніжне, як і полковник, і носили широкополі панами.

Ще була міс Шарлотта (років двадцяти п’яти), висока, горда, велична, але надзвичайно добра, якщо її не сердити. А коли вона розсердиться, то гляне, бувало, не гірше за батька — аж душа в п’яти тікала від того погляду. Ну, і була вона, звісно, красунею.

Її сестра, міс Софія, теж була красунею, але гарна по-своєму: лагідна та тихенька, як голубка; їй було лише двадцять років.

Кожна з них мала служку-негра, і Бак теж. Моєму негру не було чим зайнятися, бо я не звик, щоб мені прислуговували, проте негру Бака не доводилося сидіти склавши руки.

Ось і все, що лишилося тепер від сім’ї, а раніше було ще троє синів — їх усіх трьох убили; і ще була Еммеліна, яка померла.

Старий мав багато ферм і десь із сотню негрів. Інколи приїжджали цілим натовпом гості верхи на конях, за десять-п’ятнадцять миль, гостювали днів зо п’ять, бенкетували, каталися по ріці, вдень влаштовували пікніки в лісі, а ввечері танцювали в будинку. Переважно це були родичі. Чоловіки гостювати із рушницями. Можна сказати, всі були важливими персонами.

У цій місцині жив ще один аристократичний рід, сімей п’ять чи шість; майже всі носили прізвище Шепердсон. Це були так само благородні, виховані, багаті та знатні панове, як і Гренджерфорди. Обидва роди мали спільну пристань для пароплавів, десь за дві милі вище від