Роберто Сав'яно - Ґоморра

мають того божевільного виряченого виразу, як, скажімо, Рафаеле Кутоло, не вважають за потрібне вдаватися до позерства, як бос Коза Ностри Лучано Ліджо, вони не схожі на карикатурні зображення Лукі Лучано та Аль Капоне, Такі фільми як «Матриця», «Крук» та «Кримінальне чтиво» дають краще уявлення про те, хто ці люди і чого вони хочуть. Вони — як знамениті моделі, що не потребують того, щоб їх представляли. Видовище, спектакль є набагато важливішим за шифрувальний код загадкового підморгування та розгалуженої кримінальної міфології, поширеної в місцевих мікрорайонах. Козімо дивиться прямо в об’єктив камери. Він опускає підборіддя і нахиляє лоба. Він не дав спіймати себе так, як спіймали Джованні Бруска — в потертих джинсах та сорочці з плямами від соусу для спагеті; він не перелякався, як Тото Рііна, якого швидко скрутили і запхали до гелікоптера; не здивувався спросоння, як Джузеппе Міссо, бос району Саніта. Козімо був вихований у світі шоу-бізнесу, і він знає, як поводитися на сцені. Він виходить на неї як воїн, котрий вперше в житті зазнав поразки. Вираз на його обличчі промовляє: «Ось яку ціну маю я платити за свою хоробрість та завзяття». Він поводиться так, наче його не арештовують, а просто допомагають перебратися до іншого офісу. Він знав про ризик, коли розпочинав війну, але не мав вибору. Питання стояло так: або війна, або загибель. Йому хочеться, щоби його арешт виглядав як доказ його перемоги, як символ його хоробрості, що гидує будь-яким самозахистом, якщо йдеться про збереження бізнес-системи його сім’ї та збереження родинних цінностей.

Мешканці району немов показилися. Вони влаштовують бунт: перевертають автомобілі, підпалюють сміттєві баки і швиргають пляшки з бензином. Ця істерична атака не спрямована, як може здатися, на перешкоджання арешту, а радше для того, щоб упередити будь-який акт помсти. Щоб не допустити навіть думки про підозру. Дати Козімо знати, що ніхто його тут не зрадив, ніхто не патякав зайвого і ніхто не допоміг розшифрувати потаємні знаки на його схованці. Цей бунт — гарно продуманий обряд вибачення, уявна каплиця спокути, споруджена місцевими мешканцями із згорілих авто карабінерів, сміттєвих баків, використаних для барикад, та диму із горілих автомобільних покришок. Якщо Козімо їх запідозрить, то не встигнуть вони і речей своїх зібрати, як на них упаде сокира ще однієї жорстокої помсти.

Не пройшло і кількох днів після його арешту, а гордовитий погляд Козімо вже красується на екранних заставках мобільних телефонів десятків малюків в Toppe-Аннунціаті, Куарто та Марано. Банальний викличний жест неповнолітньої придуркуватості — і більше нічого. Але Козімо знав, що робить. Щоб тебе вважали босом, щоб достукатися до людських сердець, ти маєш поводитися саме так. Маєш знати, як працює телевізія та газети, як збирати волосся в косу на потилиці. Безсумнівно, Козімо представляє собою нову модель підприємця Системи, він є образом нової буржуазії, звільненої від усіляких умовностей та обмежень, мотивованої нестримним та всепоглинаючим бажанням панувати в кожному куточку ринку, щоб жодна справа не обходилася без нього. Не давати спуску і нічого не прощати. Вибір не означає обмеження поля твоєї діяльності, позбавлення себе інших опцій. Не означає — для тих, хто уявляє собі життя як місце, де ти ризикуєш втратити все, щоби здобути повну перемогу. Це означає, що ти маєш зважати на можливий арешт або найгірше — на смерть. Але здаватися не можна. Треба бажати всього і негайно. Ось у чому секрет привабливості Козімо Ді Лауро і того владного впливу, який він символізує.

Кожен, навіть той, хто поведений на своєму здоров’ї, зрештою потрапляє в тенета старості і закінчує своє життя в притулку для людей похилого віку. Тож навіщо чахнути від депресії і шукати роботу, яка ж тебе насамкінець і вб’є, навіщо працювати неповний день, відповідаючи на телефонні дзвінки? Станьте підприємцем. Справжнім підприємцем, без понтів. Тим, хто займається всім і робить бізнес на рівному місці. Ернст Юнґер якось сказав, що велич — це коли ти відкритий всім вітрам і не боїшся бурі. Боси Каморри можуть сказати те ж саме. Треба бути в центрі кожної події, в центрі влади. Використовувати все як засіб, і мати себе за мету. Той, хто каже, що це — аморально, що життя без моралі існувати не може, той просто ніколи не був нагорі, не перемагав; він уже програв свою битву на життєвому полі. Мораль — це обмеження для невдах, захист для переможених, етичне виправдання для тих, хто не спромігся поставити на кін усе — і перемогти. Право. має чітко виписані кодекси, а справедливість — ні. Справедливість — це щось інше, абстрактний принцип, що стосується кожного і який толерується в залежності від того, як його інтерпретують для виправдання чи засудження кожного індивіда: винуватими є міністри і папи, святі та єретики, революціонери та реакціонери. Кожен з них винуватий. Винуватий в зраді, убивстві, хибному рішенні. Винуватий в тому, що старіє й помирає. Винуватий в тому, що застаріває і занепадає, програвши змагання. Кожен з них є винуватцем в очах всесвітнього суду історичної моралі, але суд необхідності та доцільності знімає з нього провину. Насправді ж справедливість та несправедливість мають лише одне значення. Перемога чи поразка, досягнення чи приниження. Якщо хтось завдає тобі образи, поводиться з тобою зле, то він вчиняє несправедливо; якщо ж він, навпаки, обходиться з тобою доброзичливо, то це означає, що по відношенню до тебе він проявляє справедливість. Саме такі критерії оцінки треба застосовувати до кланів. Такі стандарти судження. І цього достатньо. Більше не треба. Це — єдиний реальний метод оцінки справедливості. Решта — це просто релігія та кабінка для сповідання. Це — логіка, що формує економічний імператив. Йдеться не про каморристів, що шукають вигідних оборудок, а про вигідні оборудки, що шукають каморристів. Ця логіка кримінального бізнесу, логіка босів, співпадає з найбільш агресивним неолібералізмом. Правила, диктовані чи накинуті, це правила бізнесу, прибутку та перемоги над усіма конкурентами. Вся решта — безглузда. Вся решта просто не існує. Ти платиш тюрмою чи своєю шкурою за владу над життям та смертю людей, щоб проштовхувати продукт на ринок, монополізувати сектор економіки і вкладати гроші в новітні ринки. Платиш за те, щоб мати таку владу десять років, рік, годину — байдуже, як довго. Головне — це жити і володарювати. Щоб завоювати ринкову арену, щоб сміливо витріщатися на сонце, як це робив зі своєї тюремної камери Рафаеле Джуліано, кидаючи виклик і демонструючи, що він не боїться навіть всеперемагаючого світла, що воно його