Роберто Сав'яно - Ґоморра

один з хлопців, заохочуваний моїми запитаннями, розповів про свою кар’єру. Здавалося, він ніяк дочекатися не міг, коли у нього з’явиться така нагода.

— Спочатку я працював у барі. Заробляв двісті євро на місяць, але цю роботу я не любив. Мені хотілося працювати в автомайстерні зі своїм братом, але він мене не взяв. У Системі я отримую триста євро на тиждень, але якщо мій товар гарно розходиться, то я маю відсоток з кожного брикету гашишу, і тоді виходить триста п’ятдесят-чотириста евро на тиждень. Звісно, треба викладатися, як ішак, але за це завжди перепадає винагорода.

Після того як двом хлопцям захотілося записати залп своїх відрижок, хлопець на ім’я Соторе — зменшувальне від Сальваторе — продовжив:

— До того як я став вуличним продавцем, мене дратувало, що я не мав скутера і мені доводилося пересуватися пішки чи на автобусі. Я люблю свою роботу, і всі мене поважають. Та недавно мені видали «залізо» і наказали знаходитися тут весь час. Терцо Мондо, Казе дей Пуфі. Завжди в одному й тому самому місці. Туди-сюди. І це мені не подобається.

Саторе посміхнувся мені, а потім голосно розсміявся у магнітофон:

— Випустіть мене звідси! Скажіть про це босу!

Їм видали по пістолю — залізо — і призначили окреслену територію, на якій вони мали працювати. Кіт-Кат заговорив у магнітофон. Його губи майже торкалися мікрофону, і тому навіть його дихання записалося:

— Я хочу відкрити компанію з ремонту квартир або ж великий склад чи універмаг. Системі доведеться видати мені гроші на започаткування бізнесу, а про решту я вже сам потурбуюся, про одруження також. Дуже хочеться одружитися не з кимсь із місцевих дівчат, а з моделлю — чорношкірою чи німкенею.

Пікачу витягнув з кишені колоду карт, і вони вчотирьох почали грати. Решта попідводилися і стали потягуватися, але бронежилета ніхто з них не зняв. Я продовжив розпитувати Пікачу про «бригадних», але моя настирливість почала його дратувати. Він розповів, що востаннє був у криївці кілька днів тому, але бойовики вже пішли і все позабирали, залишивши тільки програвач МР3 з музикою, яку вони слухали, коли ходили займатися «виробництвом болванок». Тепер цей програвач теліпався у нього на шиї. Придумавши привід, я поцікавився, чи не можна мені позичити цей програвач на кілька днів. Пікачу розсміявся, наче даючи мені зрозуміти, що не ображається за те, що я визнав його достатньо дурним та необачним, щоб комусь щось позичити. Тому я виклав 50 євро — і він віддав мені програвач. Я відразу ж вставив навушники у вуха — мені хотілося знати, яку ж фонову музику слухають «бригадні». Я очікував почути реп, метал, важкий рок, але натомість виявилося, що там — безкінечна збірка неаполітанської неомелодійної музики та попси. В Америці кілери підбадьорюють себе репом, а коли вони виходять на вбивство в Секондільяно, то в їхніх вухах лунають солодкі пісні про кохання.

Пікачу став тасувати карти і спитав, чи не хочу я приєднатися, але з мене завжди був ніякий гравець, тому я встав з-за столу. Офіціанти в піцерії були того ж віку, що й хлопці з Системи, і вони споглядали їх з побожним благоговінням, навіть не сміючи підійти, щоб прийняти замовлення. Тому їх обслуговував сам власник. Робота офіціанта, посильного та робітника-будівельника вважається тут великою ганьбою. На додачу до звичних — і вічних — причин: відсутність контракту, лікарняних відпусток чи просто відпусток, а також десятигодинний робочий день, є ще одна обставина — відсутність перспективи покращення свого становища. А Система забезпечує принаймні ілюзію, що віддана і старанна праця буде помічена та оцінена, що є можливість зробити кар’єру. На робітника Системи ніколи не дивитимуться як на посильного, а у дівчат ніколи не з’являтиметься відчуття, що за ними упадає якийсь невдаха. Ці «підтоптані» жилетами хлопці, ці сміховинні «вартові», схожі на іграшкових футбольних гравців, не мріють стати Аль Капоне. Вони мріють стати Флавіо Бріаторе, не бойовиками, а підприємцями з прекрасними моделями в обіймах; їм хочеться стати процвітаючими бізнесменами.

Дев’ятнадцятого січня 2005 року вбили сорокап’ятирічного Паскуале Паладіні. Вісьмома пострілами в груди та голову. Кілька годин по тому дев’ятнадцятирічного Антоніо Аулетту ранять у ногу. Але, здається, поворотним пунктом стало двадцять перше січня. Чутки ширяться швидко, і немає потреби скликати прес-конференцію: заарештували Козімо Ді Лауро. Згідно з повідомленням антимафіозної прокуратури Неаполя, Козімо — ватажок банди і ватажок убивць. Як заявив свідок звинувачення, Козімо — командир клану. Але він переховувався в дірі сорок квадратних метрів завбільшки і спав на старому смердючому ліжку. Наступник кримінального конгломерату з щоденним доходом 500 тисяч євро від одних лише наркотиків, бос, який мав віллу вартістю п’ять мільйонів євро посеред одного з найбідніших районів Італії, дійшов до того, що змушений був переховуватися у смердючому закапелку неподалік від свого розкішного палацу.

То була вілла, що піднімалася немов з нічого на віа Купа-делль-Арко, побіля будинку родини Ді Лауро. Елегантний сільський маєток вісімнадцятого сторіччя, перероблений на кшталт помпейської вілли з басейном для стоку дощової води, колонами, ліпними прикрасами, підвісними стелями та величними парадними сходами. Ніхто не знав про існування цієї вілли. Ніхто не знав, хто її офіційні власники. Карабінери проводили слідство, але всі мешканці району анітрохи не сумнівалися: цю віллу будували для Козімо. Самі ж карабінери знайшли це місце чисто випадково. Пробивши товсту стіну, що оточувала віллу, вони натрапили на якихось робітників, котрі порозбігалися від одного виду людей в уніформі. Війна між кланами спричинилася до зупинки будівельних робіт, не дала наповнити віллу дорогими меблями та художніми полотнами, гідними вельмож; ця будівля так і не стала коштовним діамантом на всохлих грудях занепалої будівельної галузі в Секондільяно.

Коли Козімо чує гупання чобіт та брязкання зброї, він навіть не намагається втекти. Навіть не витягує пістоля. Натомість підходить до дзеркала, змочує гребінець, зачісує волосся назад і збирає його у косу на потилиці. Кучерява грива спадає йому на шию і плечі. На ньому — чорна водолазка та чорний плащ. Схожий у цьому вбранні більше на клоуна, що зображає нічного грабіжника, Козімо Ді Лауро гордовито випинає груди і спускається сходами. Кілька років тому він розбився на мотоциклі, і наслідком цієї пригоди стала кульгава нога. Але він навіть і про свою кульгавість потурбувався: спускаючись униз, він спирається на передпліччя карабінерів, що його супроводжують, і таким чином йому вдається приховати свою фізичну ваду. Нові жорстокі володарі неаполітанських злочинних угруповань не рисуються як «круті хлопці з нашого району», вони не