Микола Романович Литвин - Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

з вечора вулиці набули святкового вигляду. Звідусіль гуртами та поодинці місцеві жителі поспішали на Софіївську площу, що потопала у маєві державних прапорів. Кінець Володимирської вулиці, перед площею, замикала тріумфальна брама, яка була прибрана голубими і жовтими стрічками, гербами українських земель. Посередині на площі на бронзовому коні сидів гетьман Богдан, показуючи булавою на північ. Вздовж вулиць, що вели до Софії, святково вдягнута шкільна молодь утворила живі коридори, а саму площу оточили війська, пропускаючи до середини лише членів уряду, іноземних дипломатів, офіційні делегації. Вздовж військового кордону зібрався великий натовп народу, сотні дітей на засніжених дахах, мурах, деревах. За наказом міністерства освіти УНР у цей день відмінено навчання у школах. Головним розпорядником свята був директор столичного театру, відомий режисер М. Садовський.

Незадовго до дванадцятої години на площі зупинились автомобілі з галицькими депутатами. Тоді з Софійського собору вийшло духовенство на чолі з катеринославським архієпископом Агапитом, черкаським єпископом Назарем, який щойно відправив службу Божу, та ще чотирма єпископами: мінським – Георгієм, вінницьким – Амвросієм, канівським – Василієм, Уманським – Димитрієм (митрополита київського Антонія у грудні 1918 р. усунули з посади за антиукраїнську діяльність)[259]. Потім в’їхали члени Директорії. Всі офіційні представники зайняли місця напроти входу до собору святої Софії. Над площею пронеслося «Слава!», оркестр виконав національний гімн. Рівно о дванадцятій розпочався святковий акт Злуки. Віце-президент Української Національної Ради ЗУНР Л. Бачинський заявив, що його земляки бажають відновити національно-державну єдність українського народу, яка існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого і до якої тяжіли гетьмани Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Іван Мазепа. Державний секретар Лонгин Цегельський зачитав грамоту-ухвалу УНРади ЗУНР від 3 січня 1919 р. Опісля промовець передав грамоту з підписами президії Української Національної Ради голові Директорії Володимирові Винниченку. Зривається громовицею «Слава!». З повагою до іноземців ту грамоту французькою мовою зачитав галицький делегат Ярослав Олесницький.

У відповідь член Директорії Ф. Швець обнародував довгоочікуваний документ:

«Універсал Директорії Української Народньої Республіки

Іменем Української Народньої Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої Української.

3-го січня 1919 року в м. Станиславові Українська Національна Рада Західної Української Народньої Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник, торжественно проголосила злуку Західньої Української Народньої Республіки з Наддніпрянською Українською Народньою Республікою в одноцільну суверенну Народню Республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народньої Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійснити на умовах, які зазначені в постанові Західньої Української Народньої Республіки від 3-го січня 1919 року.

Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.

Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.

22 січня 1919 року у м. Київі.

Голова Директорії В. Винниченко

Члени Директорії С. Петлюра,

П. Андрієвський,

А. Макаренко

Член-секретар Ф. Швець»[260]

Під радісні оплески присутніх професор Ф. Швець передав текст Універсалу Л. Цегельському. Водночас Грамоту і Універсал зачитано по чотирьох кутах площі спеціальними окличниками. Багатотисячне торжество під древніми стінами святої Софії завершилося молебнем з побажанням многоліття Директорії, Уряду, війську, всьому українському народові. Архієпископ Агапит звернувся до Бога, щоб Він сприяв не лише національному, але й духовному єднанню народу. Потім відбувся військовий парад і маніфестація по Валодимирській вулиці до Оперного театру, де громадськість повідомили, що відкриття Трудового конгресу відбудеться 23 січня. Відтак урочиста процесія підійшла до Губернського земства. З балкону будівлі В. Винниченко закликав берегти «свою республіку від ворогів». С. Петлюра звернувся до мешканців столиці збирати одяг і харчі для українського війська. Ввечері в Українському клубі організовано святковий банкет для урядовців УНР і делегації ЗУНР, на якому з привітаннями виступили В. Винниченко, С. Петлюра, М. Шаповал, Л. Цегельський[261].

Наступного дня офіційні делегації подалися до Оперного театру на відкриття Трудового конгресу, на який прибули представники регіонів і політичних сил[262]. Праву сторону залу (дивлячись зі сцени) зайняли галичани, за ними сиділи наддніпрянські соціал-федералісти, соціалісти-самостійники, соціал-демократи. Центр та ліве крило зайняли есери. Посередині першого ряду сидів професор Михайло Грушевський. Під стіною зліва – представник Бунду та комуністи (укапісти). У ложах партеру та першого поверху – члени Директорії та Кабінету міністрів, старшини січових стрільців на чолі з полковником Євгеном Коновальцем.

Близько п’ятої години Володимир Винниченко оголосив конгрес відкритим. У вступному слові він коротко нагадав присутнім драму повстання проти гетьмана, закликавши делегатів «віддати пошану стрільцям, що впали в цій боротьбі». Після цього есер Аркадій Стеценко запропонував президію у складі есера Дмитра Ордини, соціал-демократа Семена Вітика, а також галицького блоку (без соціал-демократів) Тимка Старуха. Головуючим обрано Семена Вітика, якому одразу ж надано слова з першого питання – справи Злуки.

Потім виголосив промову Лев Бачинський. «Галичина та Наддніпрянщина – це дві рідні сестри, яким тепер треба лучити спільне добро і зло, щастя та нещастя. Отже, є потреба негайної злуки обох частин України», – закликав голова галицької делегації[263]. Після кількох виступів Семен Вітик оголосив голосування вставанням з місць. За ратифікацію Акту злуки[264] проголосували практично всі присутні, крім групи лівих есерів і укапістів. Однак, почувши гнівні протести, слова обурення, і вони встали. Вперто сиділи на місцях лише два комуністи. Селянські депутати конгресу створили окрему фракцію – Селянсько-українське демократичне сторонництво на чолі з галичанином Т. Старухом. У його програмі задекларовано: узаконення приватної власності; можливість наділення землею лише тих, хто її обробляв; непорушність господарств площею до 50 моргів і конфіскація за викуп землі, що перевищувала цю норму. Планували також побудувати у столиці Селянський дім[265].

Через день галичан прийняв голова Всеукраїнського Союзу Земств отаман С. Петлюра. Гості з особливим зацікавленням оглянули загальний, рільничий, санітарний, убезпечений та інші відділи земства, агрономічний музей, який вже не один рік проводив регулярні дослідження ґрунту і вод Київщини.

28 січня Трудовий конгрес прийняв Тимчасову конституцію УНР (закон про владу), в якій було відображено окремі юридичні умови функціонування об’єднаної УНР. В склад Директорії увійшов представник Східної Галичини (з 10 березня – Є. Петрушевич). Державний секретар зовнішніх справ ЗУНР автоматично ставав віце-міністром закордонних справ УНР; галичан