Ірен Віталіївна Роздобудько - Останній діамант міледі

виглянуло пасмо рудуватого волосся людини, що лежала на животі зі зв’язаними руками та ногами, — Влада вже не стримувала себе і, не лякаючися більше нічого, хутко скинула ковдру на підлогу. Потім вона перевернула тіло обличчям до себе і в повному розпачі захапала спекотне повітря, як риба на березі: своїми зеленкуватими очима на неї дивилася Жанна…

Вона дихала. Вона була жива…

* * *

Вона була жива. Тільки обличчя її загострилося, довкола очей залягли темні тіні, підкреслюючи й без того високі вилиці. Але… Але — Влада навіть повела головою, аби струсити з себе мару, — вона ще більше нагадувала жінку з мініатюри. Жанна не могла вимовити ані слова, вона лише із невимовним подивом дивилася на сестру так само, як і та дивилася на неї. Нарешті Влада розв’язала тугі мотузки і майже винесла сестру із задушливої кімнати.

— Води… — прошепотіла Жанна, на її потрісканих сухих вустах виступили крапельки крові.

Влада поквапилася принести їй води, і Жанна нарешті із полегшенням зітхнула.

— Чому… ти… тут?.. — вимовила вона. — Де він?

— Він мертвий…

— Мертвий? — безбарвним голосом відгукнулася Жанна. — Значить, усе даремно?.. Коли, коли він помер?!

— Кілька годин тому.

— Нічого не розумію…

— Дартов помер пару годин тому, — пояснила Влада.

— Дартов? Дартов? Господи, я думала, ти говориш про Макса!

— Із Максом усе гаразд… Майже… Ми шукали тебе, ми думали, що ти померла… Як ти могла так вчинити із нами?

— Так… — Жанна подивилася на сестру, і Влада знову здригнулася: то був погляд графині де Ла Фарре з дартовського медальйона. — Я померла. Я померла на два роки. На два довгих роки… А сьогодні-завтра мала померти назавжди…

— Але навіщо ти — з ним?! Як це могло статися?!

* * *

«Не впевнена, що ти мене зрозумієш, але тоді, два роки тому, я просто не бачила іншого виходу, — говорила Жанна, коли сестри перебралися до Владиної каюти. — Ти знаєш, як ми жили, ти на власні очі бачила, як поволі згоряв над своїми рукописами Макс. Іноді мені навіть здавалося, що він не бачить нікого, крім своїх вигаданих героїв, — усе перетворюється на слова, слова, купу слів… Я завжди була упевнена, що наше існування повинне мати інший сенс. Принаймні, Макс був вартий того… І от усе розбилося. Що я могла зробити?! Я, сіра бібліотечна миша?!!»

…Вона лукавила. В ту мить, коли газета із рецензією на «новий роман Жана Дартова» розлетілась у її руках на шматки, вона відчула зовсім не мишачу лють. Їй здалося, що так само, як газету, хтось зібгав усе її життя…

Шар за шаром злітала з неї багаторічна луска байдужості, замішаної на тваринній покірності дійсності. Швидкою ходою вона долала квартал за кварталом, забувши про маршрутки та автобуси, і з кожною хвилиною, з кожним кроком усе змінювалося в ній. Пасмо волосся, завжди такого охайного й зібраного в пучечок, розповзлося по плечах, мов кубло рудих змій, обличчя палало.

Впевненість усіх рухів була виваженою та стрімкою, ніби вона прямувала на ристалище, аби продіти ногу в стремено і гукнути через плече чужим, схожим на відьомський перегук голосом: «Усі, хто мене любить, — за мною!» Вона не помічала, що на неї оглядаються, їй дивляться услід, ніби за її плечима й справді розвивається пурпурова мантія.

«Я вискочила з квартири із твердим наміром знищити негідника власними руками, я знала, що вороття для мене не буде. У мене лишалися гроші, і я поїхала до мисливського магазину. Там виявилося, що для того, аби придбати навіть газовий пістолет, потрібно зібрати купу довідок. Тоді я просто зайшла у найближчий господарчий магазин і купила кухонний ніж».

…Вона хотіла вбити. Навіть тоді, коли напад люті минув, вона не відмовилася від свого задуму. Зворотного шляху — у відчай, злидні, холод, який намітився в стосунках із Максом, — не було. Із ножем у кишені свого білого плаща вона бродила під котеджем Дартова, як одинока вовчиця. Пізно ввечері він під’їхав на своєму шикарному «мерседесі», і фари машини висвітили жіночий силует на тлі темного високого паркану.

Вона не шукала приводу підійти — він сам раптом вискочив з авто і попрямував до неї. Зовсім близько вона побачила його темні очі, але у них був розпач… Вона цього не чекала.

— Це ви? — сказав він. — Я вірив, що зустріну вас…

«У цю мить він мав вигляд божевільного. Я гадала, що він упізнав мене як дружину Макса, адже колись ми зустрічалися на якомусь літературному збіговиську. Я подумала, що він має мене злякатися».

Але він дивився на неї, як дивляться на ікону або пташку, яка несподівано сідає на простягнуту долоню.

— Мені треба поговорити з вами, — рішуче вимовила Жанна, стискаючи в кишені руків’я ножа.

— Будь ласка, прошу! — Він навіть забув про машину і, кинувши її на бруківці перед будинком, відчинив перед нею браму.

Якби вона могла знати, що відчув Дартов у ту мить! Він не згадав той момент, коли мимохідь побачив її уперше в колі приятелів на поетичному вечорі у Києво-Печерській лаврі кілька місяців тому, — тоді лише невловима тривожна асоціація майнула в його уяві й швидко розтанула, адже тоді його голова була заморочена зовсім іншим. Але тепер!.. Білий плащ, яскраве пасмо волосся, зелені вогники в очах… Це була вона, Жінка з паризького портрета. Скільки разів він уявляв цю зустріч, як гнав од себе думку, що це неможливо, як боявся повірити у безглуздя своєї мрії. І от вона з’явилася саме тепер, коли йому було куди привести її, було що кинути до її ніг.

Дартову здалося, що це він, саме він матеріалізував її своєю пристрастю, викликав з потойбіччя, видряпав з часу. У нього тремтіли руки. Він не знав, що зробити для неї. Він заметушився, як хлопчик на першому побаченні.

«Ми увійшли до котеджу. Мене вразила його вишуканість, багатство, пишність і… І все це належало Максові! Можеш уявити, що я відчувала, роздивляючися цю розкіш — картини, техніку, антикварні полиці з книжками, дубові меблі… Він відпустив хатню робітницю і сам виклав на стіл купу смачної їжі».

Стоячи перед горою невідомих їй продуктів та напоїв, вона відчула, що зголодніла і