Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Дорогою сталося саме те, заради чого доля, маскуючись під обладунками випадковості, і привела її під дах цієї «дивної місіс Страйзен».

Власне, не сталося нічого особливого.

Ліка йшла слідом за гостинною хазяйкою, розглядаючи стіни видовженого холу загостреним після ковтка віскі зором.

І все їй тут подобалось.

Увесь вишуканий мотлох: статуетки з відбитими кінцівками, вкрита зеленою патиною мідь скульптур, гнуті ніжки потертих крісел, портрети на стінах і — діжки, діжки.

А потім вона побачила гобелен…

І зупинилася, розглядаючи дивний сюжет в обрамленні не менш дивного орнаменту: в центрі на конику, котрий більше нагадував собаку, їхала жінка в короні, зі списом у руці. За нею, мов крізь туман, бовваніли контури вершників.

Під копитами їхніх коней перепліталися тіла псів і косуль. А все полотно обрамляли змієподібні спіралі різного розміру.

Сюжет і орнамент займав лише половину килима — інша половина була витертою до самої основи.

Але фарби і сліди від ниток подекуди збереглися на полисілому тлі основи і проступали на ній, мов кров крізь шари марлі.

І на цій марлі Ліка несподівано побачила картину в цілому — всю органіку руху, весь ритм повторюваних загогулинок, а головне — всю палітру приглушених кольорів.

Не таких яскравих, якими були кольори на картинах, написаних олією, а особливих — «вовняних», тих, що утворювали на полотні зовсім іншу структуру.

Глибоку і загадкову.

Місіс Страйзен теж зупинилася, із задоволенням спостерігаючи за поглядом гості.

— Це старовинний гобелен із сюжетом, перенесеним з каменю давніх піктів Cadboll. Чули про такий?

Не відриваючи погляд від килима, Ліка похитала головою:

— Ні. Але це схоже на… письмо… Хто такі пікти?

— Браво! Ще ніхто не вбачав в цьому сюжеті письмо! — зраділа місіс Страйзен. — Ви перша! А пікти — то прародичі мого чоловіка з північно-східної Шотландії. Вони ставили ось такі вертикальні мегаліти, як символи влади. Цей гобелен — а йому років чотириста! — просто немовлятко у порівнянні з оригіналом! Сам мегаліт вирізьблено в шестисотому сторіччі нашої ери. Вважається, що це так зване «кельтське плетиво» містить інформацію і є формою загубленої писемності.

Місіс Страйзен посміхнулась.

— Хто знає, може тут, — вона кивнула на орнамент, — написане щось важливе…

Ліка підійшла впритул до стіни і обережно, мов сліпа, що вивчає обличчя співрозмовника, поклала пальці на витерту частину килима.

Місіс Страйзен з цікавістю спостерігала, як вона обережно торкається затертих частин орнаменту, ніби домальовує ними обірвані лінії.

Це тривало не більше хвилини.

Потім Ліка повернула до хазяйки схвильоване обличчя.

— Ви прочитали напис? — іронічно посміхнулася та.

— Здається, я змогла б відновити втрачене… — тихо сказала Ліка.

* * *

…З місяць пішло на ретельне копіювання візерунка.

Вона щодень ходила до помешкання місіс Страйзен, сідала навпроти гобелену за широкий дубовий стіл і, поглядаючи крізь збільшувальне скло на світлини, зроблені Джошуа в різних ракурсах, переносила малюнок на шматки цупкого паперу. Після кількох годин праці Залізна Ґава збирала стоси відбракованих ескізів, не розуміючи, чим вони погані і нарікаючи на марнотратство.

Попри це, стоси картону не викидала, а охайно розправляючи, відносила до своєї кімнати.

І, коли не треба було клопотатися по господарству, довго роздивлялася і порівнювала сто разів перемальовані орнаменти. Хитала головою, цокала язиком і не розуміла, чим вони погані, якщо всі — однакові. Але молода жінка, котра несподівано прибилася до їхньої оселі, приходила знов і знов, і через неї доводилося ламати чіткий графік сніданків і обідів. Адже Мелі ні в якому разі не згоджувалась їсти на самоті, як це було раніше. А вдвох вони робили неймовірні порушення в режимі із численними перекусами, що абсолютно не влаштовувало нещасну Ґаву.

Врівноважував душу хіба що містер Маклейн, котрий приходив за дружиною напередодні вечері — і тоді обидві пані і пан нарешті сідали за стіл, як годиться.

Попри незадоволення порушенням режиму, Ґава все ж таки мусила визнати, що з приходом «дівчинки», в будинку запанувала ілюзія родинної ідилії.

Дівчинка — малює, вилізши з ногами на крісло, пані — плете серветку (яку покинула плести років тридцять тому!) або просто мовчки спостерігає за роботою. І кожна річ в будинку — дихає, оживає, набуває сенсу.

Все майже так, як тоді, коли тут жили діти — донька і син хазяйки.

Тепер вони наїжджають раз на рік.

А дівчинка приходить щодня!

І пані повеселішала!

Навіть почала припудрювати щоки. А до приходу містера Маклейна, навіть підфарбовувала губи своєю улюбленою морквяного кольору помадою. А вона, ця нова дівчинка, не боїться Залізної Ґави.

Не гребує розцілувати в зморшки.

То нехай вже ходить…

…Коли Ліка торкнулася шорсткої поверхні старовинного гобелену, їй здалося, що в кінчики пальців вдарив електричний струм і вмить мільйонами нервових закінчень розбігся по всьому тілі.

Ніби з пальців, що ожили, почалося відродження всього організму.

Пальці дали поштовх зору — і вона знов побачила світ у фарбах.

Але цього разу він змінив фактуру — світло й тіні стали м’якшими, притлумленими, затишнішими, як вовняний орнамент на килимі. Переплетіння спіралей нагадували судини. І їй шалено, — до жару в шлунку! — закортіло відтворити орнамент і всю картину в цілому.

Але якщо копіювання його було цікавим і досить звичним для неї заняттям, то втілення ескізу у «вовняне» життя потягло за собою необхідність нових знань, про які вона могла лише здогадуватись. Адже вона ще ніколи не малювала нитками!

Джошуа довелося замовити кілька книжок.

І вона поринула у вивчення технологій ткацтва, як у мандрівку світом і часом.

Адже найстаріше перевидання — «Книга ремесел», куплене ним у Франції, було датоване тисяча двісті шістдесят третім роком. І коштувало йому продажу частини дідівського будинку на Лангкаві. Вона того не знала. А, отримавши книжку, швидко цмокнула його в щоку і надовго розчинилася в нетрях вілли.

Зникла з поля його зору, як зникає голодна кішка, почастована свіжою рибою.

Ось, що їй було потрібне!

Джошуа з радістю спостерігав, як порожевіли її щоки, як заблищали очі, як невпинно вона переповідала те, чого вчилася.

Виявилося, що «зміна вражень», котру він безуспішно намагався створити завдяки подорожам і мандрівкам, мала бути не зовнішньою. Все було всередині і лиш чекало ось такого — дякувати місіс Страйзен! — поштовху.

Вона сама збила дерев’яну раму потрібного розміру, по боках якої рясно набила дрібні цвяшки. Якби вона взялася плавити мідь і власноруч виковувати ці цвяшки, він би не здивувався. Вона хотіла, щоб все було «по-справжньому». Тому так само, за кресленням в книзі ремесел, вирізьбила «уток» — невеличкий дерев’яний прилад,