Володимир Костянтинович Пузій - Місто Тисячі Дверей

ними мерехтіло всіма барвами веселки полярне сяйво, прив’язане, немов повітряна кулька, на мотузочки: щоб не спливло. Його гвінпіни вивели з Вічної Криги і на прохання Рету-Де-Мона привели сюди.

Їм, разом із сяйвом, допомогли піднятися на вежу.

— Вважаймо, блискавками ми вже забезпечені, — підсумував Рету-Де-Мон.

— А як же бути з громом?

— У цьому нам допоможе мій брат. А ось і він.

Справді, до вежі наближався, як завжди, незворушний Колреш Ямс. За ним гордовито прямував дрібний хуліган Шварцик, який ніс у своїх здоровенних кулачищах новий, ще більший барабан детектива.

Коли вони піднялися на вежу, Рету-Де-Мон сказав братові:

— До речі, драпування з Горщичка можна зняти. Адже рано чи пізно його все одно довелося б повертати, а так він звучатиме голосніше.

— Ось у чому річ! — здогадався Сигізмунд. — Саме для цього ти, Шварцику, і поцупив у мене ложку з подвійним дном?! Щоб потім сховати Горщичок і винести його, так?

— Ну взагалі-то так, — зізнався Шварцик. — Я ж казав, що виправляюся. Я ж на благо міста діяв, Сигі. Через те, що ти тут накоїв, і окуляри в добродія Лонгія довелося взяти — інакше б я Горщичок ніколи не викрав.

— Гаразд, — сказав Рету-Де-Мон. — Настав час заподіяну шкоду виправити. Якщо усі готові, чи не розпочати нам, друзі?

І вони розпочали!

Спершу зняли з Горщичка драпування, і Колреш Ямс, примірявшись, від душі затарабанив по його порожньому днищу! Грім загримів такий, що чутно було у всіх куточках Охів! Мабуть, такі успіх і визнання великий детектив мав уперше за свою кар’єру — і детектива, і музиканта.

Потім гвінпіни почали прив’язувати шашки до полярного сяйва і запускати їх долу. Між шашками і сяйвом натягалися тонкі блискучі нитки, і раптом рвалися з тріском. От вам і блискавка!

А потім, звичайно ж, у хід пішли хмари з намальованими на боках літерами «Д»!

«Д», — подумав Фімка, — значить «дощ». Але ще «добро». І «домівка». Он скільки класних слів починається на букву «Д»! «Дитинство», до речі, теж».

Він засміявся цьому життєдайному дощеві, який змивав з вулиць і будинків міста все наносне, несправжнє. А внизу, на бруківці, городяни танцювали, взявшися за руки, крила і щупальці. Ну, а в кого не було ані рук, ані крил, ані щупалець, ті ляскали плавцями або просто перекочувалися з боку на бік і весело співали.

Дехто потім навіть стверджував, що бачив танцюючих у небі вакуумних летяг. І знаєте, я їм вірю...

Розділ тридцять сьомий,

у якому приходить Король

Дощ потроху закінчувався. Щасливі й утомлені, городяни розходилися по своїх будинках, і ніде, ні на кому не залишилося табличок, бірочок і наліпок. З вежі було видно, як у географічному парку усе повертається на свої місця, а самотній заблукалий веласираптор із намальованого Сигізмундом світу давно розпластався на бруківці й перетворився на мокрий аркуш. Чарівні Двері тепер знову з’явилися, дощ змив із них фарбу, і вони стояли й вабили до себе.

І раптом: «Король! Король повернувся!» — закричали десь далеко.

Радісні голоси підхопили цей лемент і понесли його над містом, як прапор, як сонце.

Ті, хто був на вежі, перезирнулися.

— Невже справді Король? — недовірливо і трохи злякано запитав Сигізмунд. — Він, напевно, покарає мене.

— Нічого подібного! — розсердився Бульчин Жуск. — Зять у мене добрий і справедливий. Навіть якщо і покарає, то не сильно, тільки з виховною метою.

— Давайте швидше спустимося, — запропонував Фімка. Йому дуже кортіло побачити Короля.

— Але ми не можемо, — розвів руками Лонгій-Л’Оккі. — Усі хмари ми використали як дощові, і тепер вони напевно відпочивають. А я витратив свою чарівну силу на те, щоб накачувати в них права, — і він показав окуляри, у яких вода з Озера зараз виглядала як звичайнісінька. — Тож кілька годин нам доведеться посидіти тут.

— Ну, нічого страшного, — потішив Фімку Колреш Ямс. — Мені здається, Король повернувся надовго.

— Дивіться, дивіться на Озеро Кольорової Музики! — раптом вигукнув привид Гороб’янія.

Над Озером постала веселка, а під її аркою раптом проступили обриси іншого світу.

— Це ж Утопіябург! — разом закричали Мірмелеон і привид Гороб’янія. — Озеро само відкрило Двері туди і тепер перебуватиме в двох світах одразу.

— І отже, — додав Гороб’яній, — іти вже час мені. Тепер я став Виконаною Обіцянкою.

— Можу припустити з високим ступенем імовірності, що нудьгуватиму без тебе, — сказав Колреш Ямс. Було видно, що він навмисно говорить так зарозуміло, щоб ніхто не помітив, як йому сумно розлучатися зі своєю Обіцянкою.

— Але ж ніщо тобі не перешкодить в Утопіябург до мене, як гість, прийти, — сказав привид Гороб’янія. — Прощавайте, друзі! — і він зник.

Потім Фімка з рештою, хто опинився замкненим на вежі, із задоволенням дивилися, як оживає місто. І тільки надвечір відьма на старомодному пилососі помітила їх і допомогла спуститися.

Але коли вони опинилися внизу, з’ясувалося, що Король уже пішов.

— Як пішов?! — не повірив Фімка. — Він же тільки-но повернувся...

Це було так... так нечесно! Наче Фімка виконав домашнє завдання, а його вилаяли або узагалі вигнали зі школи.

Сльози наверталися на очі, і Фімка не заплакав тільки тому, що поруч стояли його друзі.

— Як пішов?.. — прошепотів він, тільки щоб не мовчати.

Ось так, — сказав йому якийсь меланхолійний кентавр.

А деякі гвінпіни, котрі не потрапили на вежу й особисто бачили Короля, підтвердили:

— Пішов! Сказав, що раз тут усе добре і ми самі розібралися з нашими бідами, то він нам і не потрібний. Обіцяв навідатися трохи згодом, за кілька місяців, а зараз, сказав, справи. Йому сина потрібно кудись там відвезти, на якийсь відпочинок чи що.

— Так у мене є онук! — зрадів Бульчин Жуск. — Цікаво, який він? Утім, Король слово дотримає і з’явиться, якщо обіцяв; тоді й дізнаюсь. А тепер, друзі, чи не відсвяткувати нам оновлення міста?

І почалося свято, що тривало цілих два дні й дві ночі. Злітали в повітря феєрверки і бірюзові шашки, будинки і їхні мешканці, водили хороводи, і знову поширилися чутки, що хтось бачив вакуумних летяг.

Шкода, Фімка не зміг залишитися на святі до