Харлан Кобен - Твоя перша остання брехня

ж, знали. Ви мовчали, бо боялись, якщо випливе, що одне з ваших джерел було вбито, це погано відіб’ється на вас. Ви боялися, що її хтось здав, і саме тому Клер убили. Ви боялись, а може, і зараз боїтесь того, що її здав хтось із вашої організації.

— Це не так, — сказав Корі.

— Звідки вам знати?

— Ви говорили про нашу параною. Про Клер знав лише я. Ми були обережні. Моя організація ніяк не могла здати її.

— Ви знали, що люди на це не купляться.

Він закрив обличчя рукою.

— Правда, люди могли не так зрозуміти.

— Вони б звинуватили вас.

— Наші вороги могли б використати це проти нас. Інші наші джерела могли відчути, що вони в небезпеці.

Майя похитала головою.

— Ви справді не розумієте, так?

— Чого?

— Ви виправдовуєтеся за свої таємниці. Робите точнісінько те саме, що й усі ті уряди й корпорації, проти яких виступаєте.

— Це не так.

— Звісно, так. Захистити свою організацію будь-яким коштом. Через вас убили мою сестру. А ви допомогли її вбивці втекти, аби прикрити свій веб-сайт.

Його очі спалахнули.

— Майє?

— Що?

— Лекції про мораль від вас мені не потрібні.

Справедливо. Мабуть, Майя його надто розхвилювала. Це помилка. Потрібно, щоб він їй довіряв.

— То чому Буркетти платять Тому Дуґлассу?

— Ми не знаємо. Кілька місяців тому ми влізли в комп’ютер Дуґласса, перевірили історію браузера, навіть отримали список пошукових запитів. Жодного натяку. Що б він не робив, це було неофіційно. Дуже неофіційно.

— Ви пробували його розпитати?

— О, з нами він не говоритиме, а якщо його почне допитувати поліція, він заявить про захист привілеєм юрист-клієнт. Уся його робота проходить через юридичну фірму родини, «Howell and Lamy».

Це фірма Гізер Гавел.

— То як нам дізнатися більше? — спитала Майя.

— Ми спробували і нам не вдалося, — сказав Корі. — Тож я думав, може, тепер спробуєте ви.

Розділ 15

На відміну від того, як це буває в кіно, у дверях «Розслідувань Тома Дуґласса» не було матового скла з назвою трафаретними літерами. Офіс знаходився в непоказному цегляному будинку на Нортфілд авеню в Лівінгстоні, штат Нью-Джерсі. У коридорі смерділо, наче в кабінеті дантиста, і запах був цілком виправданим, зважаючи на численні таблички «Стоматолог» біля входу. Майя постукала в масивні дерев’яні двері. Тиша. Посмикала ручку. Зачинено.

Вона помітила чоловіка в лікарському одязі біля столу рецепції з іншого боку коридору. Він витріщався на неї з ненав’язливістю сусідського дриля. Вона посміхнулася йому у відповідь, указала на двері й знизала плечима.

Лікар підійшов до неї.

— У вас чудові зуби, — мовив.

— Ого, дякую, — Майя вдала, що вражена, не забуваючи про посмішку. — Ви не знаєте, коли повернеться містер Дуґласс?

— Вам потрібна допомога з розслідуванням, кралечко?

Кралечка.

— Щось таке. Конфіденційна справа, — Майя прикусила нижню губу, ніби підкреслюючи серйозність справи, і — так, може, трохи кокетуючи. — Ви його сьогодні не бачили?

— Я вже кілька тижнів Тома не бачив. Мабуть, це приємно. Мати змогу отак запросто взяти собі відпустку.

Майя подякувала йому й попрямувала до виходу. Лікар гукав її, однак вона його проігнорувала й пришвидшила ходу. Корі дав їй домашню адресу Тома Дуґласса. П’ять хвилин їхати. Варто спробувати ще там.

Дуґласс мешкав у невеликому будиночку, з двосхилим дахом, синьому, з пурпуровим оздобленням. Квітники буяли кольорами. Украй декоративні віконниці. Усього трохи забагато, але в цілому образ привабливий. Майя припаркувалася на вулиці й попростувала доріжкою до будинку. Біля гаража стояв рибальський човен на спеціальному причепі.

Майя постукала у двері. Їй відчинила жінка за п’ятдесят, у чорному спортивному костюмі. Її очі звузилися:

— Чим можу допомогти?

— Привіт, — сказала Майя, намагаючись говорити якомога життєрадісно. — Я шукаю Тома Дуґласса.

Жінка (Майя припустила, що це має бути місіс Дуґласс) все розглядала її обличчя.

— Його тут нема.

— Ви не знаєте, коли він повернеться?

— Може, і нескоро.

— Мене звати Майя Стерн.

— Так, — сказала жінка. — Я впізнала вас із новин. Що вам потрібно від мого чоловіка?

Чудове запитання.

— Можна мені увійти?

Місіс Дуґласс відступила на крок, пропускаючи її. Майя насправді не збиралася заходити всередину. Вона просто тягнула час і намагалася зрозуміти, який підхід буде найкращим.

Місіс Дуґласс провела її через передпокій у вітальню. Кімната була оформлена в морському стилі. З розмахом. Зі стелі на дротах звисали опудала риб. Оббиті дерев’яними панелями стіни прикрашали старовинні вудки та сітки, старий штурвал та круглі рятівні кола. На сімейних фотографіях обов’язково було море. Майя помітила на них двох синів, обоє зараз мали б уже бути дорослими. Ця родинна четвірка, вочевидь, любила рибалити разом. Майя ніколи цим не захоплювалась, але з роками помітила, що мало на яких світлинах були такі ж яскраві та щирі посмішки, як на тих, де зображена спіймана риба. Місіс Дуґласс склала руки на грудях і чекала.

Майя швидко зметикувала, що найкращий вихід — говорити прямо.

— Ваш чоловік уже давно працює на родину Буркетт.

Кам’яне обличчя.

— Я хотіла розпитати його про зміст роботи.

— Зрозуміло, — сказала місіс Дуґласс.

— Ви знаєте про його роботу на Буркеттів?

— Ви ж сама Буркетт, чи не так, Майє?

Це питання трохи збентежило Майю.

— Можна й так сказати — через шлюб.

— Так я і думала. Я бачила, що вашого чоловіка вбили.

— Так.

— Я вам співчуваю, — і додала: — Ви думаєте, Тому може бути відомо щось про вбивство?

Така відвертість знову спантеличила Майю.

— Не знаю.

— Але ж ви тут із цієї причини?

— Частково.

Місіс Дуґласс кивнула.

— Мені шкода, але я насправді нічого не знаю.

— Я б хотіла поговорити з Томом.

— Його тут нема.

— А де він?

— Поїхав.

Жінка пішла назад до дверей.

— Мою сестру теж убили, — сказала Майя.

Місіс Дуґласс уповільнила крок.

— Її звали Клер Вокер. Це ім’я щось вам говорить?

— А повинно?

— Перед тим, як її вбили, вона дізналася про гроші, які родина Буркетт потай виплачувала вашому чоловікові.

— Таємні платежі? Не знаю, на що ви натякаєте, але, здається, вам краще піти.

— Яку роботу для них робить Том?

— Мені невідомо.

— Я маю ваші податкові декларації за останні п’ять років.

Тепер здивувалася місіс Дуґласс.

— Ви… що?

— Більше половини щорічного прибутку вашого чоловіка надходить від Буркеттів. Суттєві суми.

— То й що? Том багато працює.

— І що саме він робить?

— Я не знаю. А якби й знала, точно не сказала б.

— Щось у цих переказах стривожило мою сестру, місіс Дуґласс. За кілька днів після того, як Клер про них дізналася, хтось закатував її та вистрелив їй у голову.