Джеральд Даррелл - Балакучий пакунок

— Ой, молодець! — зраділа Пенелопа. — Дякую, так буде значно спокійніше.

— Що ж, тоді я поплив, — Освальд трохи відійшов від берега, занурився під воду і зник з очей швидко і безгучно, мов дрібна рибка.

Пенелопа з Етельредом уже кілька годин (принаймні їм так здавалось) мовчки сиділи біля човна.

— Який жаль, панночко, що ми мусимо сидіти мовчки… — нарешті прошепотів Етельред. — Мені так кортить заспівати вам пісеньку. Ми, жаби, славимося своїми голосами, і я такі чудові пісеньки знаю! Повірте, я б заспівав…

— Це дуже мило з твого боку, — шепнула Пенелопа, — а я б залюбки послухала.

— А якби я не забув спорядження, то міг би показати вам кілька гарних фокусів, — він озирнувся. — Я ж до того, як стати шпигуном, був штукарем! Я вмію тритона з циліндра витягати! Ще й так вправно — всі тільки потилиці чухають.

— Я просто вражена! — відповіла Пенелопа.

Знову запанувала тиша, і Пенелопа почала уявляти всілякі лиха, що могли трапитися з Пітером, Саймоном і Папугою.

— Знаєте, панночко, — не витримав Етельред, — погляньте, там, у кінці затоки, є пагорб. Я би застрибнув туди, звідти краще видно. Може, побачив би наших? Як вони ту руту несуть? Можна мені туди? Панночко, будь ласка!

— Добре, — сказала Пенелопа, — думаю, так буде навіть краще. А я залишуся тут, біля човна.

— Дякую, панночко, тоді я побіг, — прошепотів Етельред і пострибав геть.

Без Етельреда ніч стала для Пенелопи вдвічі моторошнішою і самотнішою. І щойно вона збагнула, що не варто було відпускати шпигуна, тут-таки не забарилися дві події, котрі остаточно її в цьому переконали. По-перше, над небокраєм Співучого моря з’явилася тоненька срібна підківка місяця. Вона швидко підіймалася вгору, і тільки-но цілком відірвалася від моря — місячне сяйво залило все довкола. І раптом Пенелопа почула довге тужливе виття, від якого холола кров у жилах. Воно раз у раз озивалось луною і котилося долом. Невдовзі все змовкло, але тиша тепер здавалася дівчинці ще жахливішою, бо тепер вона точно знала — вовкулаки прокинулись і шугають лісом.

Пенелопу мучило питання: чи варто зараз іти на пошуки Етельреда? Однак вона не могла ні на що зважитись. Зненацька почувся дивний голос. Спочатку він звучав як тихе і далеке зітхання, але коли наблизився, вона змогла розібрати слова.

— Рятуйте, — жалібно шелестів ніжний, мов пух чортополоху, голосок. — Будь ласка, допоможіть, будь ласка.

Пенелопа підхопилась і кинулася до чагарників, бо саме звідти, як їй здавалося, долинав голос. Спершу вона нічого не могла розгледіти в пітьмі, але раптом побачила світло, дивне світло, яке мінилось барвами веселки і чи то котилося, чи то переповзало від куща до куща в напрямку моря.

— Допоможіть, змилуйтеся, допоможіть, — повторював хтось тонесенько і жалібно. Пенелопі здалося, що це голос цього химерного світелка, яке рухалось їй назустріч. Бездумно, забувши про небезпеку, Пенелопа кинулась до нього крізь чагарники.

Опинившись поруч, вона побачила, що це сяйво завбільшки з тенісний м’ячик і складається ніби з язичків полум’я багатьох різнобарвних свічечок. Та коли придивилася ще уважніше, то розгледіла всередині маленьку пухкеньку пухнасту пташечку з качиним дзьобом, а замість пір’я вкриту тоненькими язичками полум’я. Вогники так тремтіли і бігали, що неможливо було розгледіти, яке ж воно, це пташеня. Зрозуміло було лише, що воно дуже налякане. Пенелопа присіла біля пташечки і хотіла взяти її на руки, але та хутко перекинулась на спину і щосили відштовхнула долоню Пенелопи своїми тендітними крихітними лапками.

— Не чіпай мене, — легенько зітхнула вона, — почекай трохи, я змінюся.

Пенелопа відсахнулась і почала спостерігати. На превеликий подив, істота змінилася з різнобарвної на молочно-жовту.

— Тепер я холодна, — сказала вона тихенько, — можеш взяти мене на руки.

Пенелопа підняла і заходилася пильно роздивлятися це диво, що тепер лежало в її долонях. Воно було легесеньке, як пух, і тремтіло, ніби справжня пташечка.

Пенелопа пішла до берега і човна, сіла на пісок, а істотку поклала собі на колінця. Пташеня з полегшенням там вмостилося.

— Ти, мабуть, Пенелопа, — сказало створіннячко, — гик.

— Так, — здивовано відповіла Пенелопа, — а ти звідки знаєш? І хто ти?

— Я вогняночка, — прошепотіла маленька істота, — тобто… гик! — я поки що пташеня, маленький вогняник. Тільки тиждень тому вилупилась… гик. Звати мене Фенелла.

— А що з тобою трапилося? — запитала Пенелопа.

— Я можу коротко розповісти, — сказала задихана Фенелла, — бо часу майже не лишилося. Сьогодні ввечері я вчилася літати. Але сонце… гик… заховалося, і я ненароком звалилася на кущі. Я ще слабенько літаю… гик… Усі мої вогники погасли, і я знепритомніла. А коли отямилась… гик… то побачила, що навколо того куща кружляють блимавки… гик… Вони змовлялися. Ти не уявляєш, які вони підступні змовники. Ця їхня змова була справді підла. Вони говорили, що двоє людей… гик… і пан Папуга зараз на острові, а жабу і Пенелопу — це ж ти? — залишили чатувати біля човна. Вони говорили… гик… що розкажуть вовкулакам, де зараз пан Папуга і всі інші, а потім зберуться всі разом і розбудять… гик… розбудять мандрагор…

— Та невже? Он як? — обурено скрикнула Пенелопа. — Огидні змовники! А що було далі?

— А далі на мене напала… гикавка, — винувато відповіла Фенелла, — і всі вони на мене накинулися… гик… І взялися мене лупцювати. Я впала з куща, зламала крило… гик… А вони налякалися і втекли. А я вирішила прийти… гик… і застерегти тебе. Я добре зробила?

— Дуже добре! — Пенелопу так обурили блимавки, їхня змова і те, як вони повелися з Фенеллою, що її голос аж тремтів від гніву. — Дякую тобі. А тепер слухай, що ми зробимо. Я надійно заховаю тебе в човні, де ти маєш дочекатися жабу на ім’я Етельред. Коли він прийде, розповіси йому все те, що й мені, і скажеш, що я пішла попередити пана Папугу про небезпеку. Запам’ятала?

— Так-так, — кивнула Фенелла, — в мене дуже-дуже гарна… гик… пам’ять. Я тільки літаю кепсько.

— Коли я повернуся, вилікуємо твоє крило, — посміхнулася Пенелопа.

— Будь дуже обачна, — попередила Фенелла, — не довіряй … гик… блимавкам, повір мені на слово.

— Не переживай за мене, — відповіла Пенелопа, обережно опускаючи Фенеллу на дно човника. — Тобі там зручно?

— Так, дякую… гик… дуже зручно.

— Не відходь звідси ні на крок, сиди тут і чекай на Етельреда, — Пенелопа взяла ліхтарик і хутко збігла до чагарників.

Між кущами звивалася вузенька нерівна стежечка, якою, очевидно, перед тим ішли хлопчики. Пенелопа продерлася крізь зарості й опинилася на порослому сухою жорсткою травою полі, за яким виднівся ліс. «Мабуть, це і є Мандрагоровий ліс», — подумала вона, розуміючи, що потурбувати їхній сон зараз було б найприкрішою помилкою.

Пенелопа дійшла навшпиньки до узлісся, зупинилась і на мить увімкнула ліхтарик, бо дуже їй кортіло побачити мандрагор на власні очі. Та коли побачила — мало не розреготалася. Мандрагори були схожі на великодні крашанки з великими, наразі заплющеними очиськами, лапатими вухами, горбатими носами і скривленими ротами.