Джеральд Даррелл - Балакучий пакунок

— Хвилиночку, — пробурмотів він, — технічні неполадки.

Він застромив один зі своїх довжелезних кігтів у трубку, трохи подлубався, потім струснув нею і з трубки висипалася купка засохлої глазурі.

— Добре, — задоволено сказав він і звернувся до дітей: — Розумієте, час від часу вона забруднюється.

Освальд знову приклав трубку до вуха, а Папуга підлетів і вмостився на неї.

— Тепер ти чуєш? — запитав він.

— Я завжди чую! — здивовано відповів Освальд. — Я й до цього все чисто чув. Усі ті дурниці про равликів.

— Добре, добре, а тепер слухай уважно. Нам необхідно якнайшвидше дістатися до Острова вовкулак.

— До Острова вовкулак? — збентежився Освальд. — Якого дідька вам там треба? Огидне місце, огидні створіння. Я там нещодавно засмагав, то ті вовкулаки безперестанку жбурляли в мене каміння. Бридкі вульгарні тварюки.

— Розумієш, це дуже довга історія, нема часу пояснювати, — торохтів Папуга. — Але ми мусимо потрапити на острів ще до того, як зійде місяць. Ти міг би взяти нас на буксир?

— Раз плюнути! — відповів Освальд. — Сподіваюся, у вашій паляниці знайдеться мотузка? Ну то обв’яжіть її навколо моєї шиї — і помчали!

Вони закинули петлю Освальдові на шию і рушили. Спочатку Освальд так старався плисти якнайшвидше, що човен кидало в різні боки і команда мало не впала у воду. Слухову трубку змій заховав так надійно, що докричатися до нього було неможливо. Аж нарешті Папузі довелося полетіти вперед і добряче клюнути Освальда в ніс. І тільки тоді той зрозумів свою помилку, скинув швидкість, і вони полетіли, розсікаючи хвилі.

— Скажи, будь ласка, — запитав Саймон, — навіщо Освальд надягнув цей кухарський ковпак?

— Бо він кухар, — пояснив Папуга. — Він навчався в Парижі і Китаї. Освальд — неперевершений кухар. Але його батько був проти цього хобі, вважав, що справжній морський змій не може бути кухарем, і примусив нещасного Освальда полишити свою улюблену справу і приєднатися до родинного бізнесу.

— І що це за бізнес? — поцікавилась Пенелопа.

— Це фірма, яку заснував ще прапрадідусь Освальда, називається «Радіймо разом». Якщо курортне містечко втрачає свою популярність, фірма ненадовго відряджає туди когось зі своїх. Ця особа виставляє себе напоказ, кілька разів фотографується з охочими, і ви не встигнете озирнутися, як містечко кишітиме туристами, які бажають побачити морського змія. Але Освальд дуже сором’язливе створіння, він не любить метушні, у нього велике шляхетне серце, йому не подобається залишати відбитки своїх лап у чужих дворах чи дмухати на гостей під час пікніка, зненацька вискакуючи з-за скелі. Ні, єдине, про що він мріяв, — це відкрити свій ресторан. Але його батько був невблаганний: «Де це бачено, щоб морський змій відкривав ресторани?» Тож Освальду довелось-таки долучитися до родинного бізнесу, а кухарство опановувати як хобі.

— Бідолашний Освальд, — зітхнула Пенелопа.

— Так, це принизливо, — погодився Пітер. — Мабуть, дуже складно виходити на люди й позувати перед фотоапаратами, коли ти такий сором’язливий.

— Еге ж, особливо, якщо ти справжній кухар, — додав Саймон.

— Найкращий серед найкращих, — підтвердив Папуга. — І до того ж він ніколи не використовує місячної моркви. Завжди знаходить лише свіжі продукти. Освальд надзвичайно вибагливий до їжі.

Небо засвітилося глибоким золотаво-зеленим сяйвом, і тепер подорожні могли милуватися заходом чотирьох сонць. На обрії з’явився Острів вовкулак — малесенька плямка, яка щораз більшала, розросталася, промальовувалася чіткіше.

— Мабуть, ми таки не встигнемо припливти на острів до того, як споночіє, — сказав Папуга, зиркнувши спершу на годинник, а потім на небо. — Нам доведеться зійти на берег у темряві, але відчалити від острова ми неодмінно мусимо, поки не зійде місяць — хоч би що сталось. Який же я дурень! Чому не подумав про це раніше? Можна ж було попросити Г. Г. два дні не відпускати сонце з неба. Але, як завжди, я згадую про це тоді, коли вже нічого не вдієш.

Що ближче було до острова, то лиховіснішим він здавався: химерні скелі, покручені кущі. Острів був моторошний і похмурий, Пенелопу аж пересмикнуло, коли вона уявила, хто тут живе.

— Я попросив Освальда пристати до берега з південного боку, — пояснив Папуга, — тому що Мандрагоровий ліс лежить на північному сході острова, а лігвисько вовкулак — на північному заході. Якщо нам пощастить перейти ліс і не розбудити мандрагор, а вовкулаки нас не занюхають, ми назбираємо рути і мерщій накиваємо п’ятами.

— А як же блимавки? — поцікавився Пітер.

— Ну, вони не такі вже й небезпечні, просто трохи грайливі. Але довіряти їм не можна, — застеріг Папуга.

Освальд пригальмував недалеко від острова і завернув у невеличку бухту. Човен причалив, друзі витягли його на піщаний берег — червоні й чорні піщинки лиховісно виблискували в призахідному промінні.

— Запам’ятай, — звернувся Папуга до Пенелопи, — ти залишаєшся тут разом із Етельредом і Освальдом. Коли відчуєш якусь загрозу — мерщій тікайте звідси.

— А як же ви? — засмутилася Пенелопа.

— За нас не турбуйся, — самовпевнено заявив Папуга, — ми не пропадемо.

— Па-па, Пенелопо… — прошепотів Пітер. — Пам’ятай, найменша загроза — і вас тут нема!

— Так, — додав Саймон, — краще не ризикувати.

— Щасти вам. Будьте дуже обачні. Бережіть себе, — сказала на прощання Пенелопа.

Пітер і Саймон навшпиньки, з мішками і серпами в руках, зникли в чагарниках, а з ними і Папуга. Етельред із Пенелопою сіли на березі, а Освальд ліг на мілині.

— Не хвилюйтеся, панночко, — примовляв Етельред. — Вони пройдуть Мандрагоровий ліс і нарвуть рути так швидко, що ви й незчуєтесь.

Освальд дуже уважно прислухався до розмови, ні на мить не відставляючи слухової трубки від вуха.

— Поясніть мені врешті, — попросив він, — навіщо їм та рута?

— Навіщо? Аби віддати її горностаям, — відповів Етельред.

— Горностаям? Ага, зрозуміло, як я сам не здогадався! — пирхнув Освальд. — Але НАВІЩО?

— От біда! То ти нічого не знаєш? — вигукнув Етельред. — Навіть про василісків не знаєш? І ні про що інше?

— Ні, на жаль… — знічено пробурмотів Освальд. — Розумієш, я був у відрядженні у справах і зовсім недавно повернувся.

Тоді, щоби не нудьгувати, Пенелопа та Етельред вирішили розповісти Освальду все про василісків і свої неймовірні пригоди.

— Підлі тварюки! — обурився Освальд, дослухавши до кінця. — Так вчинити з Г. Г.! Найдобрішою у світі людиною! Це ж він відкрив мені рецепт приготування найсмачнішого пирога з малиною! Як же йому пощастило мати таких друзів!

— Тепер ти знаєш, навіщо нам рута. Лише з нею ми маємо шанс усе врятувати, — сказала Пенелопа насамкінець.

— Так, тепер я розумію, чому вона вам необхідна, — погодився Освальд. — Це все одно, що остання дрібочка перцю, останній кристалик солі, шматочок цибульки, чистесенька, запашнесенька, така собі малесенька-премалесенька травиночка, вирішальна для перемоги чи поразки якогось рецепта.

— Саме так! — погодилася Пенелопа. — Як ти гарно сказав!

— А я, друже, ні слова не второпав, — зізнався Етельред.

— Я тут подумав, — сказав Освальд, — може, мені варто підпливти до острова з північного сходу, щоби бути