Пауло Коельо - Як течія річки

я бачу в усіх цих подіях доказ Твоєї єдності – відчуваю, що Ти об’єднуєш у Собі верховну владу, усезнання, найвищу мудрість і найвищу справедливість.

О, Боже, я впізнаю тебе в тих випробуваннях, які мені довелося витерпіти. Дозволь, Боже, щоб Твоя втіха була моєю втіхою. Щоб я був Твоєю радістю, тією радістю, яку батько відчуває, коли бачить свого сина. І щоб я думав про Тебе зі спокоєм і рішучістю, навіть коли буває важко сказати, що я Тебе люблю.

Що є забавного в людині

Один пан запитав у мого друга Джайме Коена:

– Я хотів би знати, що є найбільш забавного в людських створіннях.

Коен відповів:

– Їхні думки суперечливі: вони прагнуть якнайшвидше стати дорослими, а потім тужать за втраченим дитинством. Втрачають здоров’я, щоб здобути гроші, а потім втрачають гроші, щоб повернути здоров’я.

Ми з такою тривогою думаємо про майбутнє, що нехтуємо сучасне, й у такий спосіб не живемо ані в сучасному, ані в майбутньому.

Живемо так, ніби ніколи не помремо й помираємо так, ніби ніколи не жили.

Повернення у світ після смерті

Я завжди думав, що відбувається, коли ми залишаємо якісь часточки себе в різних країнах світу. Я стригся в Токіо, обрізав нігті в Норвегії, бачив, як моя кров витікала з рани, коли я сходив на гору у Франції. У своїй першій книжці «Архіви пекла» (яку ніколи не перевидавали) я трохи обговорював цю тему, писав про те, як треба посіяти трохи власного тіла в різних частинах світу, щоб у житті майбутньому, нам деякі країни були знайомими. Нещодавно я прочитав у французькій газеті «Фігаро» статтю за підписом Ґі Барре, де розповідалося про реальну подію, яка сталася в червні 2001 року, коли одна людина довела цю ідею до логічного завершення.

Там ішлося про американку Віру Андерсон, яка прожила усе своє життя в місті Медфорд, штат Орегон. Уже в похилому віці вона стала жертвою тяжкого серцевого захворювання, ускладненого емфіземою легень, і вона роками не виходила зі свого помешкання, завжди приєднана до балону з киснем. Це вже є справжнім катуванням, але у випадку Віри ситуація була ще тяжчою, бо вона мріяла побачити світ й відкладала на це гроші протягом усього свого життя.

Віра погодилася переїхати до Колорадо, щоб провести решту своїх днів у товаристві свого сина Росса. Там, перш ніж вирушити у свою останню подорож, ту, з якої не повертаються, вона ухвалила рішення. Позаяк їй не судилося ознайомитися навіть із власною країною, вона вирішила податися в подорож після смерті.

Росс пішов до місцевого нотаріуса й зареєстрував заповіт матері. Вона заповіла, щоб її спалили. Нічого особливого, багато людей залишали такі заповіти. Але заповіт Віри на цьому не закінчувався. Вона просила розкласти її попіл у двісті сорок одному пакуночку, надіслати в п’ятдесят американських штатів і в кожну зі ста дев’яносто однієї країни світу – щоб принаймні частина її тіла побувала в тих місцях, про які вона мріяла.

Отож, коли Віра покинула цей світ, Росс виконав її останнє бажання з гідністю, яку ми чекаємо від сина. Він розіслав маленькі пакунки за всіма адресами, й у кожному листі попросив, щоб його матір поховали з тією пошаною, на яку вона заслуговувала.

Усі люди, які одержали попіл Віри Андерсон, з розумінням поставилися до прохання Росса. У всіх куточках Землі утворився мовчазний ланцюг солідарності, де невідомі симпатики організовували церемонії, найрозмаїтіші ритуали, аби відзначити місце, з яким покійниця хотіла познайомитися.

Так, попіл Віри був розвіяний над озером Тітікака, у Болівії, згідно з давніми традиціями індіанців племені Аймара; над річкою перед королівським палацом у Стокгольмі; на пляжі Хоо в Таїланді; в синтоїстському храмі, в Японії; над крижаними просторами Антарктиди; в пустелі Сахара. Черниці сиротинця в Південній Америці (не сказано, в якій країні) молилися протягом тижня, перш ніж поховати її попіл у саду, а потім вирішили вважати Віру Андерсен янголом-охоронцем їхнього закладу.

Росс Андерсон одержав фотографії з усіх континентів, де чоловіки й жінки, представники всіх рас і всіх культур ушановували останнє бажання його матері. Коли ми бачимо світ таким розділеним, яким він є сьогодні, де, схоже, нікого не турбує доля іншого, то ця остання подорож Віри Андерсон наповнює нас надією, бо тепер ми знаємо, що досі існують пошана, любов, великодушність у душі нашого ближнього, хоч би як далеко він від нас перебував.

Кому потрібна ця банкнота?

Хасан Саїд Амир розповів історію про одного лектора, який розпочав свій виступ, піднявши банкноту в двадцять доларів і запитавши:

– Хто хотів би взяти цю банкноту в двадцять доларів?

Піднялися кілька рук, але лектор попросив:

– Перш ніж віддати її вам, я повинен дещо зробити.

Він зім’яв її з великою старанністю, а тоді запитав:

– Кому ще потрібна ця банкнота?

Підняті руки не опустилися.

– А якщо я зроблю й це?

Він жбурнув банкнотою об стіну, дозволив їй упасти на підлогу, потоптався по ній і знову її підняв – тепер вона була брудною і зіжмаканою. Він повторив своє запитання й підняті руки не опустилися.

– Ви повинні ніколи не забувати про цю сцену, – коментував лектор. – Хоч би що я робив із цією банкнотою, вона залишається банкнотою в двадцять доларів. Нерідко в нашому житті буває, що по нас топчуться, нас б’ють, кривдять, ображають і жмакають; але, попри це, ми зберігаємо свою ціну.

Дві дорогоцінності

Падре Маркос Ґарсіа з цистерніанського монастиря в іспанському місті Бургос сказав так:

– Іноді Бог забирає в людини благословення, яке Він їй подарував, щоб вона могла зрозуміти Його, не думаючи про свої прохання та про Його ласку. Він знає, до якої межі Він може випробовувати душу, й ніколи не переступає через цю межу.

У такі хвилини ми не повинні казати: «Бог нас покинув». Він ніколи так не робить; це ми іноді можемо покинути Його. Коли Господь посилає людині велике випробування, Він таки дарує їй і благодать, більш аніж достатню, щоб вона могла подолати труднощі, які Він на неї наслав.

На цю тему моя читачка Каміла Ґальвано Піва надіслала мені цікаве оповідання під заголовком «Дві дорогоцінності»:

Один побожний рабин жив щасливим життям разом зі своєю родиною – чудовою дружиною і двома улюбленими синами. Одного разу він мусив відлучитися з дому на кілька днів у справах. Коли його не було вдома, обидва хлопчики загинули в тяжкій автомобільній катастрофі.

Мати мовчки страждала, сама-одна. Але будучи жінкою сильною, підтримувана вірою та любов’ю до