Олег Криштопа - Герої (не)війни

в разі влучення такої кулі «трьохсотих» не буває. Як не дивно, посміхається він, ця думка його тішила й зігрівала. Бо лежати пораненим і корчитися від болю він зовсім не хотів. Тим більше не хотів потрапляти до ворога. А інших варіантів у разі поранення бути не могло.

Утім, за характерами пострілів — в’ялих і не дуже інтенсивних — Ігор зрозумів: той, хто стріляв з кулемета, був поранений. І стріляв він швидше за інерцією, не цілячись.

Стрілянина поблизу «секрета» підняла на ноги підмогу, що базувалася неподалік. Над полем, яким тікали добровольці з «Донбасу», засвистіла освітлювальна ракета. Ігор біг, не зупиняючись, у напівзігнутому стані, розуміючи, що, якщо у ворогів є тепловізор, засікти його й відкрити по рухомій цілі вогонь не так уже й складно. За кілька хвилин над полем задзижчав безпілотник. А ще трішки по тому стало чути шум бронетранспортера, який ішов під літальним апаратом. Росіяни, швидко зорієнтувавшись, вислали групу «зачистки».

— Я перебежал одно поле. А на следующем укрылся. Группа «зачистки» нарезала где-то кругов восемь по вспаханному полю, просмотрела всю эту плоскость, но меня они не нашли. Дальше я уже пошел сам.

Ігор ішов цілу ніч — щоб його не наздогнали переслідувачі. А на ранок вийшов на річку Кальміус. І вже уздовж річки, яка слугувала йому орієнтиром, доброволець дістався населеного пункту Старобешево, яке бойовики з росіянами захопили за два дні до їхнього виходу з Іловайська — 27 серпня. Щоб відрізати шлях добровольцям та заблокувати будь-яку можливість, надіслали до Іловайська підкріплення.

Хто та як прихистив його у Старобешевому, боєць розповідати не хоче — щоб не нашкодити тим небайдужим, хто врятував йому життя. Лише констатує: у мирну частину України він повернувся 25 вересня — майже через місяць після того, як покинув Іловайськ. З окупованої частини Донбасу його вивезли за допомогою маріупольських волонтерів і на їхньому ж автомобілі.

Троє його побратимів, з якими Ігор виходив з полону і з якими розділився в ту ніч, коли вони знищили ворожий «секрет», повернулися до своїх родин 18 вересня. Живими.

Їхнє неймовірне виживання у дні, кожен з яких міг стати для них останнім, Ігор інакше як дивом не називає.

— Каждый из нас, кто выжил, — это чудо! То есть если задать мне вопрос: «А почему ты выжил?» — я отвечу: «Не знаю, наверное, Бог помог». Потому что за тот короткий период времени было очень много случаев, когда шансов на жизнь не было в принципе. Начиная с момента прямого расстрела, когда десятки людей просто разрывало на части у тебя на глазах, и заканчивая одиночным выходом, где мы попали на ночной «секрет» российских вооруженных сил, удачно его уничтожив, хотя они могли нас расстрелять. И потом еще, когда я шел один, сталкиваясь с разного рода опасностью. Вплоть до того, что меня могли просто сдать или расстрелять. Чудо!

Сьогодні Ігор відійшов від військових справ і займається справами побратимів-добровольців, допомагаючи їм з роботою, оформленням статусу учасника АТО, отриманням пільг та землі. Цю структуру — благодійну організацію для підтримки ветеранів АТО під назвою «Справедливість» — бійці «Донбасу» організували самостійно, щоб захистити свої права та права побратимів.

— Когда ты понимаешь, что вышел из пекла, что ты однажды уже умер и жизнь дала тебе второй шанс, этот шанс нужно использовать во благо общества, во благо справедливости, — пояснює свою участь в організації «Брокер».

Але попри абсолютно мирне наразі життя він не відхрещується від можливості повернутися на фронт. Якщо там, каже, буде загострення. Або якщо українська армія нарешті піде у наступ — щоб вигнати з рідної землі окупанта. Того, який у серпні 2014-го поклав сотні життів під містом Іловайськ.

У Ігоря на грудях — відзнака Національної гвардії України. Медалі за Іловайськ у нього — як і у більшості тих, хто вийшов з «котла» живим і зі зброєю в руках, — немає. Через загибель під час розстрілу колони майже усіх командирів «Донбасу» виписати нагородні листи бійцям нікому. І чи хтось колись комусь їх випише — невідомо. Але Ігор сподівається, що колись цей процес таки зсунеться з мертвої точки. І коли це трапиться, він, посміхаючись, висловлює сподівання, що і його у цьому списку не забудуть.

P. S. За офіційними даними, в Іловайському «котлі» загинуло 366 українських військовослужбовців — як Збройних Сил, так і добровольчих батальйонів. З них 249 були поранені, 128 — взяті у полон. Понад 150 бійців досі вважають такими, що зникли безвісти.

У результаті оточення під Іловайськом 17-а танкова, 51-а і 93-я механізовані бригади втратили 10 танків, 36 БМП, 1 САУ. У Секторі Д в результаті наступу російських військ втрачено 19 буксирувальних гаубиць «Мста-Б» і Д-20. Це не враховуючи втрат українських військ поза кільцем оточення.

Серед головних причин, які призвели до Іловайської трагедії, тимчасова слідча комісія Верховної ради України назвала неадекватні дії міністра оборони В. В. Гелетея і начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних Сил України В. М. Муженка, а також помилкові кадрові рішення у Збройних Силах України.

  Патріот з окупованої території

— Я тоді був ще такий — з поглядами на Росію. Думав, що нам треба триматися разом, що там сила братніх народів. Ну, а потім хлопці — а я на той час навчався в Луганську, де разом зі мною на факультеті були хлопці і з Західної України, і з Центральної, — мені відкрили очі. Вони кажуть: ти живеш в Україні, у нас Батьківщина — Україна. Відповідно, хто ми? Ми — українці. І відтоді я почав підтримували Україну.

Про свою любов до братів-росіян Ігор, невисокий темноволосий і темноокий юнак років близько тридцяти, розповідає з посмішкою. Роки по тому, коли воюватиме в батальйоні «Донбас», він на собі відчує всю глибину цієї «любові».

До студентських років, які змінили його ставлення до України, він, каже, просто був як усі. Ті, хто більше 20 років вірив у Росію та її виняткову роль у долі України. Таким, каже, їх — мешканців Донецької та Луганської областей — «годували» з перших років незалежності.

Ігор родом з Донеччини, з невеличкого шахтарського містечка, називати яке він не хоче — там досі залишаються його рідні. Щоб у них не було проблем через нього, юнак не показує обличчя, коли розповідає свою історію.

Останні кілька років перед війною Ігор провів у Донецьку — працював там після закінчення вишу. Там же ви­йшов на свій перший у житті Майдан — на підтримку України та її європейського руху. Таких як він, у Донецьку та області, каже, було небагато. Тож їм щоразу під час зібрань на євромайданах доводилося відвойовувати своє місце під сонцем — коли мирно, а коли з бійкою. Навесні 2014-го активісти Євромайдану помітили в руках у «тітушок», які майже завжди оточували по периметру кожне зібрання патріотів, першу зброю.

— І ми почали розуміти, що люди, які стоять проти нас, уже озброюються, у них уже з’являється реальна зброя і що просто мітингами все це не закінчиться. Я вирішив, що треба діяти радикальніше і вже самому потрібно брати автомат до рук і йти захищати свою Батьківщину.

Ігор був одним із перших добровольців «Донбасу» — до батальйону він прийшов у квітні. Тож разом із ним пройшов усі гарячі точки — брав участь у звільненні Артемівська, Попасної, Лисичанська, Мар’їнки, Курахового. У середині серпня батальйон дійшов до Іловайська…

Юнак не переповідає усіх тих подій, які вони пережили в напівокупованому місті. Лише зітхає: було важко. Особливо в останні перед «виходом» дні, коли у добровольців не було ані води, ані їжі — харчі доводилося збирати по людських городах. Згадує