Олег Криштопа - Герої (не)війни

води — невеличкий струмок переходив у річку, а довкола нього, на рівні стоп, пояса, грудей — усюди були розтяжки. Росіяни часу не гаяли. Доки готували засаду, паралельно по периметру оточення вони всюди ставили розтяжки — на випадок, якщо дехто із українських військових таки зуміє вирватися з оточення.

Їх урятували напнуті як струни нерви і миттєва реакція. Усі пастки бійці помічали ще до того, як наступити чи зачепити міну — приховану смерть. У міні-групі була людина, яка проходила курси сапера і могла впоратися з усім, що траплялося їм дорогою.

— Мы постоянно ожидали, что вот-вот за нами будет погоня, и никто не понимал, сколько оставалось времени на жизнь. Мы зашли в реку и пошли по ней, чтобы спрятать следы. Дальше она становилась все глубже, берега все выше, камыш, трава. В камыш мы и спрятались — напротив высокой отвесной земляной стены метра под три. Решили отдохнуть и посоветоваться, что же делать дальше. Потому что в районе хутора были слышны выстрелы, взрывы гранат. Мы понимали, что там идет «зачистка» и россияне искали тех, кто мог или остаться, или сбежать оттуда.

Доки бійці відпочивали, на берег виїхав БТР з російськими військовими на броні. Ігор із побратимами розуміли: якщо їх «засікли» і зараз дадуть залп по очерету, шансів на виживання у них нуль. Але окупанти не стріляли, лише проїхалися берегом. З їхньої розмови добровольці зрозуміли, що цю групу послали саме на «зачистку» та пошуки таких, як вони, — тих, хто не прийшов здаватися, натомість намагався вибратися з «котла» самостійно.

Сидячи в очереті, вони дочекалися сутінок — найкращого часу доби для подальшого таємного пересування. Адже тоді, коли існує оптичний обман зору, зрозуміти, чи то хтось рухається, чи тобі просто щось ввижається, дуже складно.

Далі група рухалася плазом, оскільки поле було викошене і будь-який рух над ним був помітний далеко попереду. Після подолання цієї перешкоди і розпочався їхній довгий і практично нереальний шлях на волю.

Рухалися бійці переважно вночі або глибоким надвечір’ям, у сутінках. Удень спали у безпечних місцях. У лі­сопосадки не заходили, адже з військового досвіду знали: організувавши щільне оточення Іловайська, росіяни потурбувалися і про «секрети» — замасковані серед дерев і непомітні для людського ока точки, де чергували кілька військових — розвідники чи засада.

Усе, що пам’ятає Ігор із того часу, — поля, поля, поля. А на них — соняшники, які на той час уже майже достигли. І вони для них були ідеальним маскуванням. Іти потрібно було обережно — навіть за кілометри від Іловайська всюди були розтяжки.

Харчувалися вони раз на добу — тим, що знаходили на людських городах. У населені пункти бійці майже не заходили. Знали, що всі вони під контролем бойовиків. Городи в тій місцевості, згадує Ігор, були дуже бідні. І добровольці практично завжди були голодні.

— В первую ночь повезло — мы нашли арбузы. И когда мы их съели, было такое ощущение, что ты съел миску борща украинского. Такое вот было насыщение — и калорийное, и энергетическое. Дальше было хуже — один кочан капусты на человека в сутки, жменя морковки, килограмм помидоров. Просто мы больше ничего не находили. Да и там, на тех огородах, больше ничего и не было.

Але якщо із одноразовим харчуванням на добу вони ще якось мирилися, то відсутність води бійців виснажувала і забирала сили. Пили вони теж раз на добу — вночі, коли мали можливість тихо зайти у село. Якщо знаходили воду — напивалися доти, доки волога вже не лізла їм у горло. Але бувало й таке, що на колодязях на околицях населених пунктів висіли замки. І тоді втікачі шукали виноград, яким так-сяк заміняли воду.

Перші дні Ігорю з побратимами щастило рухатися практично без пригод, якщо не брати до уваги убоге харчування та подекуди проблеми з водою. Але однієї ночі фортуна відвернулася від них. Утікачі несподівано натрапили на російський «секрет», який їх зупинив.

— По голосу это была молодежь, то есть какие-то двадцатилетние бойцы. Ну, первый раз нам повезло. Это была ночь. И нас не было видно — в смысле, в какую форму мы одеты, какие у нас знаки отличия. А два человека из нашей группы — они разговаривали на чистом русском языке — объяснили этим солдатам, что мы — военная разведка Российской Федерации. И эта молодежь нам поверила. Боевиков, то есть всяких там «моторол», местных из числа так называемых дээнеровцев, там не было. Они в основном базировались в селах — выполняли там полицейские функции.

Далі команда рухалася обережніше. Знала: у кожній лісосмузі, що траплялася на їхньому шляху, є щонайменше два «секрети», два нічних «дозори». І чергували вони цілодобово. На посту стояли винятково росіяни. І в кожному «секреті» була важка військова техніка — бойова машина піхоти чи бронетранспортер. На запитання: «На скільки кілометрів вони розтягнулися від Іловайська?» — Ігор незворушно відповідає:

— Десятки. Я же говорю — у нас было тройное кольцо окружения.

За добу вони проходили від п’яти до восьми кілометрів. Відстань, яку за нормальної ходи людина долає за півтори-дві години. Але рухатися швидше бійці не могли. Скошені поля їм доводилося долати поповзом. А лісосмуги просто оминати, часом роблячи при цьому чималенький гак.

Через кілька днів дороги вони знову натрапили на лісосмугу, оминути яку не було жодної можливості. У тому, що там теж захований «секрет» з російськими військо­вими, Ігор з побратимами майже не сумнівалися. Але вирішили знову ризикнути. Вони розтягнулися на певну дистанцію, спробувавши уникнути зустрічі з окупантами. Не вдалося.

— Это было уже серьезно, по-настоящему. Там были взрослые воины, вышел командир, минимум лет 30—35, и начал отдавать команды: «Стой, кто идет? Руки вверх, оружие на землю». С точки зрения военного времени и той ситуации, которая была, он действовал именно так, как нужно было. А мы, в свою очередь, начали действовать неадекватно. В чем эта неадекватность проявлялась? В таких фразах, как «Да брось ты, мы свои, мы разведка. Лучше дай воды». То есть мы опять сыграли на неожиданности и наглости. И на определенное время ввели его и под­чиненных в замешательство, потому что он действовал исключительно по уставу, по инструкции. Но потом наступил критический момент, когда он сказал: «Стой, стрелять буду». И приготовился стрелять. Дальше всё произошло очень быстро, практически молниеносно. Другого выхода, кроме как стрелять на поражение, у нас не было. Мы уничтожили этот «секрет». Первым, конечно, лёг их командир. При этом было непонятно, сколько их там и скольких точно мы положили. По-моему, как минимум троих. И мы понимали, что там, в этой лесополосе, стоит то ли БМД, то ли БТР в «зеленке», которую не видно, потому что ночь. Поэтому задача не стояла уничтожить полностью «секрет», сделать «зачистку». Дальше-то что? А дальше еще десятки километров пешком? Никто не уйдет, окружат, уничтожат или, как минимум, возьмут в плен, поэтому останавливаться в том бою было просто нельзя. Это было бы глупо. После того как мы уничтожили командира и часть «секрета», отбежали метров на 10—20, развернулись и еще раз атаковали «секрет», а потом побежали. Как я уже понял потом, мы побежали в разные стороны — вправо побежала одна группа, а я ушел влево.

Услід утікачам тишу прорізав крупнокаліберний кулемет. Тікаючи, за звуком куль Ігор визначив — калібр кулемета був щонайменше 14 міліметрів. А це означало, що