MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

Глава 11. Артефакт, що пам'ятає

Коли небо ще тільки починало світлішати, у замку панувала напружена тиша. Здавалося, навіть стіни затамували подих.

Крістал сиділа на краю ліжка, вже в повному вбранні. Очі — темні від безсоння. Душа — гуділа, як натягнута струна. Сьогодні… Вчорашні події ще стояли перед очима: збори, Влад, Герман, зрадник, погрози чорнокнижника… І це дивне відчуття, наче хтось зняв захист із її сутності, дозволивши тіням шепотіти в повний голос.

У двері постукали. Вона вже знала — це Макс.

— Ти готова? — його голос був тихим, без звичної іронії.

— Я готова з учора, — відповіла вона, встаючи.

Макс уважно подивився на неї. Його очі ніби шукали тріщини в її броні — страх, сумнів, гнів. Але не знайшовши — кивнув.

— Тоді йдемо. Влад чекає.

Вони мовчки пройшли коридорами, де вже чатували кілька старших магів і наставників. Сьогодні вона мала пройти ініціацію — не символічну, не обрядову. Справжню. Після неї — вже не буде вороття.

“Це не вибір. Це — підтвердження того, ким ти вже стала.” — раніше сказав Влад.

У центральному залі вже палало магічне полум’я. Його тремтіння відбивалося в очах усіх присутніх. Крістал зупинилась біля кола, прокресленого сріблом і кров’ю. На її зап’ясті — пов’язка, як у день посвяти. Але тепер вона здавалася важчою.

Влад підійшов до неї й торкнувся плеча:

— Коли почнеться — не опирайся. Просто дозволь силі пройти крізь тебе. І не втрачай себе.

Вона кивнула. І зробила крок у коло.

…Коли все стихло, Крістал стояла в центрі зали, ніби в тиші після бурі. Її дихання збилось, серце билося глухо й глибоко — як удар дзвону в порожньому храмі. Вона відчувала, як у ній пульсує щось нове. І старе водночас. Немов частина її, яку колись закували, тепер вирвалася — і стояла поруч, сплелась із нею назавжди.

Погляд Влада був схожий на оцінку генерала після битви: трохи гордості, трохи тривоги — і повна готовність до наступного кроку.

— Вона витримала, — сказав він нарешті. — Тепер навчіться тримати баланс.

 

Пізніше. Тренувальна зала

— Добре, досить м’ятися, — Макс клацнув пальцями, і на стінах засвітилися захисні символи. — Ми не просто граємося. Ви обидві пройшли ініціацію. А значить — тепер ми будемо працювати серйозно.

— Якби ще ти не робив вигляд, ніби ми вчора просто пили чай із печивом, — буркнула Розі, вже розминаючи плечі.

Крістал мовчала. Всередині в неї ще пульсував спогад про ритуал. Але вона стала в центр — рішуча.

— Готова.

— Тоді — вперед, — сказав Макс. — Сценарій номер три. Повна маскувальна трансформація + захист + імітація прориву.

Вони діяли швидко. Спочатку маскування — іскри, обриси, переливи простору. Потім — щити, які зіштовхнулись, створивши магнітне поле навколо. А потім — вибух.

Момент був ідеальний… поки щось не пішло не так. Розі прокинула заклинання дещо сильніше, ніж планувалося. У відповідь — Крістал інстинктивно захищалась, але її сила, ще не повністю стабілізована після ініціації, зреагувала різкіше. Гух! Одна зі стін здригнулася, а потім… з тріском проламалась. Магія розлетілася колами — і саме в цей момент в повітрі задрижала сфера сповіщення. Захисні чари подали сигнал. Тиша.

— Ні, — тихо сказала Крістал, дивлячись на дірку в стіні. — Ні-ні-ні… тільки не зараз!

— Маскування! — крикнув Макс, і вони з Розі одночасно наклали швидкі ілюзії. Крістал підхопила заклинання зміщення й витерла резонанс.

Сфера затихла.

— Встигли, — видихнула Розі. — Але навряд чи це не помітять, коли хтось зайде.

— Ми… ми полагодимо… — почала Крістал.

— Ти вже полагодила, — різко сказав Макс, вдивляючись в залишки енергії, що вібрували довкола дівчини. — Але не так, як потрібно. Ти не утримуєш силу. Ти її глушиш. І вона виривається криво.

Крістал ковтнула повітря. Їй раптом стало важко дихати. В очах защипало, та вона різко відвернулась.

Коли вони вийшли з резиденції Влада, Герман майже не розмовляв. Лише кивнув у напрямку порталу, а потім — коротке “Тримайся поруч”. Світ перед Крістал розчинився в блискітках переносу — і за мить вона опинилась у зовсім іншому просторі.

Повітря було іншим. Гуще. Живим.

Резиденція Германа нагадувала не дім, а цілий простір, що дихав — стіни пульсували легким світлом, стеля здавалася вищою, ніж дозволяє логіка. Кожна кімната — наче мала свою особистість. І все навколо тихо, майже ніжно, резонувало з її магією.

Крістал озирнулася, на шкірі побігли мурашки.

— Ти це відчуваєш, так? — Герман зупинився й подивився на неї. Його голос був серйозним, спокійним, але у ньому ховався інший відтінок — той, що з’являється, коли тобі не байдуже.

— Так. Тут усе… ніби живе. А деякі місця кличуть мене. — Вона не приховувала — її магія тремтіла, тяглася, як до знайомого джерела.

— Я знав, що так буде. Тому й привів тебе сюди. Але послухай уважно. — Він підійшов ближче, в його очах з’явилась темна глибина. — Тут є речі, які навіть я не завжди можу контролювати. Це місце — продовження моєї суті. І тут, у цьому домі, я небезпечніший, ніж будь-де ще.

— То чому ти взагалі мене сюди привів?

— Бо тільки тут ти зможеш зрозуміти, хто я насправді. І… хто ти сама. Але є умова. Є двері, які тобі відкривати не можна. Є шепоти, на які не варто відповідати. — Він повів рукою в напрямку коридору, що розходився вглиб будівлі. — Якщо почуєш поклик — не йди.

Але щось уже тягнуло її в той самий коридор.

Він стояв тихо, ніби чекав.

Кімната Крістал була просторою, але по-своєму затишною: темні штори, сріблясті візерунки на тканинах, м’яке світло з ламп-сфер. Все навколо ніби знало, що вона тут вперше, і… спостерігало.

Вона сиділа на краю ліжка, розстебнувши верхній ґудзик плаща. Тиша мала присмак — глибокий, тягучий. І саме в ній вона почула це вперше. Шепіт. Спочатку тихий, майже як порух вітру: “…Крістал…” Вона різко підвела голову, завмерла. Нікого. Але звук був реальний. І він знову повторився — дещо глухіше, ніби з-за стіни, зі сходів… або знизу? “…прийди…”

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍