MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

— Що це? — прошепотіла вона сама до себе, підійшовши до дверей. Вони були зачинені, але не замкнені. У коридорі — порожньо. Та поклик не зник.

Він став настирливішим. Не голос — відчуття. Ніби саме повітря підказувало напрям. Крістал притисла долоню до серця — воно билося надто швидко. Це не просто поклик… Це знайоме. Це щось із мене… — і саме тому це було небезпечно.

На секунду вона подумала про слова Германа: “Є двері, які тобі відкривати не можна…” І все ж… вона ступила за поріг. Вона йшла босоніж — не помітила, коли зняла чоботи. Коридори розтікались мов тіні, химерні візерунки на стінах ніби рухались, коли вона проходила повз. Простір змінювався, підлаштовуючись під неї — або навпаки, затягуючи її глибше. Вітерець — холодний, але живий — ковзнув щокою. І вона побачила двері. Вони не світилися, не виділялися кольором чи магією. Але всередині щось тягло. Не страх, не цікавість. Щось глибше. Своє.

Крістал простягла руку. На мить її пальці затремтіли.

— Я… знаю це місце, — прошепотіла.

І в цю ж мить щось усередині неї змінилося. Сила — її, але інша, старша, ніби родова — прокинулась, рвонулася вперед. Долоня торкнулась ручки. Бар’єр активувався. Світло — сліпуче, біло-блакитне — вдарило її в груди, а потім оповило все тіло. В повітрі запахло попелом і крижаним металом. Крик — більше схожий на подих — вирвався з її уст, коли хвиля магії пройшла крізь неї.

Вона відлетіла назад — не фізично, ні. Свідомість її відкотилась у темряву. І в ній — образ: ланцюги з вогню, замкнені серцевиною палаючого кристалу. Голоси, шепіт, дитячий плач. І… очі. Очі, схожі на її власні, але з іншого життя.

Крістал прокинулась у глибокому кріслі. Очі довго не могли сфокусуватись. Простір навколо пульсував приглушеним світлом — якесь сріблясто-блакитне сяйво, що проникало з усіх боків. В повітрі витав запах диму, кори й чогось… металевого.

Голова гуділа. Рухатись — було важко. Ніби тіло не повністю належало їй. Думки розтікались, губились. І кожна спроба пригадати, що сталось, обривалась незримою стіною.

Він щось зробив…

— Ти прокинулась, — пролунав знайомий, холодно-стриманий голос.

Він стояв біля вікна. Обличчя — затінене, лише очі світилися. Його кабінет був інакший, ніж вона пам’ятала. Тепер — темні завіси, щільні книги, важкий дубовий запах і магія, що тихо шепотіла зі стін.

— Ти… — Крістал відкрила рота, але слова не вийшли. Лише подих.

— Не намагайся говорити. Це тимчасове обмеження. Я… не злий. Я оберігаю, — його голос був рівним, але в ньому вібрувала внутрішня сила.

Він підійшов ближче. Простягнув руку — не торкнувся, просто пройшов пальцями в повітрі поруч з її обличчям. Магія навколо ворухнулась.

— Ти увійшла туди, куди навіть я не ходжу без підготовки. Сила, що тебе покликала — не твоя. Вона просто використовує твоє тіло як міст. Це… небезпечно. Для тебе. Для мене. Для всього.

Він зітхнув.

— Я дав тобі право бути в моїй резиденції. Довірив. І натомість отримав… зламану печать. Ти змусила дім захищатись. І тепер він не довіряє тобі. Як і я.

Його слова були не криками — шепотом розчарування. Глибоким. Болісним. Страшним саме своєю стриманістю.

— Відпочивай. Я зніму обмеження трохи згодом. Але поки… мовчи. Вчися слухати. Вчися відповідальності.

Він пішов, залишивши її в кабінеті, з внутрішньо вибухаючою сумішшю сорому, злості й відчуття, що двері, які вона відчинила, були тільки початком.

Після розмови з Германом Крістал залишалась у його резиденції. Її вуста мовчали, але думки ставали гучнішими. І кожної ночі, коли вона засинала, дім торкався її свідомості. Сон приходив швидко, немов би сам простір тягнув її в інший вимір. Вона стояла серед коридору, викладеного старим каменем. Стеля була висока, майже безмежна, а стіни вкривали живі тіні. Але вони не лякали — вони спостерігали. І чекали.

Хто ти?.. — прозвучало в повітрі. Не голосом, а вібрацією простору.

Крістал озирнулась. Перед нею — дерев’яні двері, старі, з витонченим різьбленням, де змінювались обличчя. Вона торкнулась — і її поглинула хвиля бачення.

У видінні вона побачила хлопчика — малого Германа. Він ішов цими ж коридорами, плачучи. Дім шепотів йому. Обгортав теплом. Учив — не словами, а образами, емоціями. Він захищав, коли світ за вікнами палав.

Він був сам… Але дім не дав йому зламатися…

Далі — інше обличчя. Жінка. Сильна, вогняна. З очима, схожими на її власні. Вона тримала в руках сферу світла, що розбилась — і сила дотику оселилась у стінах дому. Ти… Ти моя кров?.. Тіні затремтіли. Вони впізнали в ній щось. Дім більше не був вороже мовчазним.

Прокинувшись, Крістал ще не могла говорити, але тепер… чула. Навіть у тиші. Вона відчувала магічні потоки, коли проходила повз кам’яні стіни. Вони шепотіли їй, вказували — де безпечно, де небезпечно. І одного разу вона підійшла до стелажу з книгами в бібліотеці, і одна з них… сама випала їй до ніг. Книга живої пам’яті. Відкривши її, вона побачила не текст, а образи. Власні. Але з іншого часу. Вони виринали, мов спогади, яких вона не пам’ятала. Дім почав відкривати їй не просто довіру — свою історію. І те, як вона з ним пов’язана.

Голос дому. І випробування.

Коли Крістал прокинулась наступного дня, світло в кімнаті було м’яким, майже теплим. Але її тіло відчувалося наче не своє — важке, мляве. І найгірше — її голос так і не повернувся.

Вона підвелася, глянувши у дзеркало. В очах — щось змінилось. Не страх, не розгубленість. Внутрішня тиша. І… знання. Те, чого вона ніколи не вивчала, раптом стало знайомим.

Тоді двері прочинились.

— Ти вже прокинулась, — Герман стояв на порозі, серйозний і… напружений. Він не підходив ближче, тільки дивився. — Я знав, що ти спробуєш. Усі колись пробують. Ти не перша.

Крістал підвелась. Її очі — прямі. Вона не просила вибачення. І не боялась. Але мовчала. Лише поглядом дала зрозуміти: я почула… більше, ніж ти думаєш.