Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

— Копи казали, що, ймовірно, його вбили бейсбольною битою, та знаряддя вбивства так і не знайшли. Якщо в будинку професора бити не було, отже, вбивця приніс її з собою. А таке непросто приховати під пальтом. Ви не пригадуєте, у що був одягнений Флінн тієї ночі, коли ви бачили його через вікно?

На якусь мить він задумався, а потім похитав головою.

— Не впевнений… Він майже завжди носив куртку, і, можливо, так було й у ту ніч, але я б не наполягав на цьому.

— Останнє запитання. Я знаю, що спершу й вас підозрювали, але потім виключили з розслідування, адже на момент вбивства у вас виявилося алібі. Але ви кажете, що близько одинадцятої години вечора ви все ще були на задньому дворі Вайдера, а потім пішли додому. Наскільки мені відомо, тоді ви жили сам. Скажете, що то у вас за алібі?

— Звісно. Біля дому я зайшов у бар, який працював допізна. Я хвилювався і не хотів залишатися сам. Напевне, я прийшов туди кілька хвилин на дванадцяту. Власник — мій приятель; колись я допомагав йому з дрібним ремонтом. Тому хлопець підтвердив поліціянтам, що я там перебував, і це була правда. Поліція ще якийсь час діставала мене, але потім мені дали спокій, тим паче я — остання людина, яка хотіла б, щоби з професором щось трапилося. Який у мене був мотив для вбивства?

— Ви кажете, що сиділи в барі. Хіба в час, коли ви приймали всі ті таблетки, вам дозволили пити спиртне?

— Я не пив спиртне. Я й досі його не торкаюся. Коли я йду в бар, то замовляю кока-колу або горня кави. Я пішов туди, щоб не проводити час наодинці.

Він загасив цигарку в попільничці.

— Ви шульга, Дереку? Ви тримаєте цигарку лівою рукою.

— Так.

Я поговорив із ним ще декілька хвилин. Він сказав мені, що життя взяло своє, і врешті він з’їхався з Леонорою. Він більше не мав жодних проблем із законом, і останні дванадцять років йому вже не потрібно було щорічно проходити психіатричну комісію.

Ми попрощалися, і він залишився у своїй імпровізованій майстерні. Я повернувся у вітальню, де на дивані Леонора дивилася телевізор, а в неї на руках спала дитина. Я ще раз подякував їй, побажав на добраніч і пішов.

Шість

Лора Бейнз зателефонувала через два дні, у той час, коли я стояв у черзі в бюро на заході 56-ї вулиці, щоб поновити свої водійські права, а також фотографію на них, і гортав журнал, який хтось залишив на стільці поруч зі мною.

— Містере Келлер, я прочитала рукопис, який ви мені дали, і це підтвердило мої підозри. Річард Флінн усе вигадав, або майже все. Можливо, він намагався написати роман. Свого часу письменники стверджували: історія, яку вони розповідали, не плід їхньої уяви. Вони або виявили анонімний рукопис, або оповідач був реальною людиною, що вже покинула наш світ, або щось такого роду. Це допомогло підготувати читачів до виходу книжки. І, можливо, після всіх цих років Річард дійшов висновку, що такі речі сталися насправді. Ви отримали решту рукопису?

— Ще ні.

— Флінн не зміг закінчити його, так? Він, мабуть, зрозумів, наскільки це ницо і, можливо, матиме неприємні юридичні наслідки, тому й закинув рукопис.

Її голос був спокійний і якийсь тріумфальний, що розлютило мене. Якщо розказане мені Дереком — правда, то вона брехала мені в обличчя, навіть не кліпнувши.

— Докторе Вестлейк, той факт, що професора Вайдера забили до смерті бейсбольною битою, не був плодом уяви містера Флінна, як і той факт, що ви вирішили змінити своє прізвище після цього. Гаразд, у мене ще немає повного рукопису, але є багато інших джерел, отож дозвольте запитати вас дещо: ви ж бачилися з Вайдером того вечора, коли його вбили, правда? Тоді з’явився Флінн. Ви збрехали йому, що проведете ніч із подружкою, і він улаштував скандал. Я все знаю напевно, тому прошу не намагатися брехати мені знову. Що сталося після цього?

Вона на мить затихла, і я уявив її борцем, який розтягнувся на рингу, у той час як рефері веде рахунок. Імовірно, вона не очікувала того, що я зможу викрити такі деталі про тодішній вечір.

Професор помер, як і Флінн, і я майже впевнений: вона взагалі не знала, що впродовж кількох годин там перебував Дерек Сіммонз. Мені було цікаво, чи заперечуватиме вона це, чи витягне іншого кролика зі свого чарівного капелюха.

— Ви дуже підла людина, так? — сказала вона нарешті. — Ви хоча б знаєте, куди вас заведе вся ця історія, чи просто граєте детектива? Ви очікували, що я згадаю такі подробиці після стількох років? Ви збираєтеся шантажувати мене?

— А мені відомо щось таке, що дає змогу шантажувати вас?

— Келлере, я знаю багато людей у цьому місті.

— Ви змусили це звучати як погрозу зі старого детективного фільму. Тепер я повинен сказати: «Просто роблю свою роботу, мем», сумно всміхнутися вам, натягнути на очі капелюха і підняти комір мого пальта.

— Що? Ви верзете нісенітниці. Ви п’яний?

— Ви заперечуєте, що були там у вечір злочину і що Річард Флінн покривав вас, брешучи поліції?

Ще одна довга пауза, а тоді вона запитала мене:

— Келлере, ви записуєте нашу розмову?

— Ні.

— Ймовірно, ви несповна розуму, як і Флінн. Ваше медичне страхування, якщо воно у вас є, повинно охоплювати кілька терапевтичних сеансів, то, може, зараз саме час, щоб ви цим скористалися. Я не вбивала того чоловіка, отож, кому яке діло, де я була в той вечір, коли минуло понад двадцять років?

— Мені, докторе Вестлейк.

— Що ж, продовжуйте, робіть усе, що вам заманеться. Але не намагайтеся знову зв’язатися зі мною, я не жартую. Я намагалася бути ввічливою і сказала все, що мала сказати, але в мене більше немає часу на вас. Коли ви знову зателефонуєте мені чи наблизитеся до мене, я подам на вас позов через переслідування. До побачення.

Вона поклала слухавку, і я засунув мобільний телефон назад у кишеню. Я злився на себе, адже втратив надзвичайно важливе джерело інформації для своєї історії, — я був упевнений, що вона дотримає своїх погроз і ніколи більше не говоритиме зі мною після цієї розмови. Чому я занадто гостро відреагував, і чому треба було викласти всі свої карти на стіл через дурну телефонну дискусію? Дерек Сіммонз дав мені кілька тузів,