Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

Мене покликали до фотографії через кілька хвилин, і фотограф сказав:

— Трохи розслабся, чоловіче. Не зрозумій мене неправильно, але здається, на твоїх плечах тяготи всього світу.

— Ну, лише деякі з них, — сказав я йому. — І мені за це ще навіть не заплатили.

Упродовж наступних трьох тижнів, коли місто починало весніти, я розмовляв із багатьма людьми, які добре знали Джозефа Вайдера і чию контактну інформацію потроху діставав Гаррі Міллер.

Грип Сем ускладнився пневмонією, тому більшість часу вона перебувала в ліжку. Її молодша сестра, Луїза, яка вивчала образотворче мистецтво, приїхала з Каліфорнії, щоб піклуватися про неї. Я наполягав на її відвідуванні, але Сем щоразу відмовляла, бо не хотіла, щоб я бачив її такою.

Пітер перебував здебільшого за містом або надолужував свої справи, тому я спілкувався з ним тільки телефоном, щоб тримати його в курсі ходу розслідування. Він повідомив, що Данна Олсен досі не знайшла жодних слідів інших розділів Фліннового рукопису.

Я кілька разів телефонував колишній однокласниці Лори Бейнз, Сарі Гарпер, але вона не відповідала. Мені також не вдалося зв’язатися з сестрою професора Інґе Россі. Я дізнався її адресу і номер телефону, тому подзвонив і поговорив із економкою, яка й двох слів англійською не могла зв’язати. Зрештою, я зрозумів, що синьйор і синьйора Россі на два місяці поїхали у тривалу подорож Південною Америкою.

Гаррі відшукав Тімоті Сандерза, але новина була погана. Колишній хлопець Лори Бейнз помер у грудні 1998 року у Вашингтоні. Його розстріляли біля свого будинку, він загинув на місці. Поліція так і не знайшла злочинця, але дійшла висновку, що то було збройне пограбування, яке перетворилося на вбивство. Він викладав суспільні науки в «Школі без стін» і ніколи не був одруженим.

Моя телефонна розмова з Едді Флінном була короткою і неприємною. Його дуже розгнівало рішення покійного брата заповісти свою квартиру пані Олсен, і він сказав мені, що нічого не знав про професора коледжу Джозефа Вайдера. Едді попросив більше ніколи не контактувати з ним знову і поклав слухавку.

Я поговорив із кількома колишніми колегами Вайдера після вигаданої історії про те, що проводжу дослідження для видавця, який працює над біографією Вайдера і намагаюся з’ясувати більше подробиць у людей, які його добре знали.

Я познайомився з професором на пенсії, що колись працював у тому самому відділенні в Принстоні, сімдесятитрирічним чоловіком на ім’я Ден Т. Ліндбек. Він жив у графстві Ессекс, штат Нью-Джерсі, у пишній садибі посеред лісу. Ліндбек сказав мені, що в будинку є привид Мері, жінки, яка померла 1863 року під час громадянської війни. Я згадав ті дні, коли писав для «Амперсанд» і розповідав йому про випадок, коли мені довелося відвідати будинок із привидами, у той час як він ретельно записував деталі у старомодному блокноті на пружині.

Ліндбек описав Джозефа Вайдера як нестандартну людину, чоловіка, добре обізнаного у власній значущості й повністю відданого своїй роботі, разючого інтелігента, але з важким характером і замкнутого, коли справа доходила до особистих стосунків.

Він погано пам’ятав, що Вайдер збирався видати книжку, але не міг пригадати, який видавець купив рукопис. Ліндбекові було важко повірити, що між Вайдером і опікунською радою міг виникнути конфлікт із питання відносно видавця, зважаючи на те, що професори могли вільно публікувати свої твори будь-де, і будь-який їхній бестселер — плюс для інституту. Він не пригадував жодних спеціальних науково-дослідних програм, над якими працювало відділення за часів Вайдера.

Ще двоє людей надали мені цікаву, хоча й суперечливу інформацію.

Першим був професор Монро, один із асистентів Вайдера. Наприкінці вісімдесятих він готував докторську дисертацію. Іншою була жінка за шістдесят, Сюзанна Джонсон, колишня асистентка Вайдера, яка дуже добре знала професора. Монро й досі викладав у Принстонському університеті. Джонсон пішла на пенсію 2006 року й проживала в Асторії, у Квінзі, з чоловіком і дочкою.

Джон Л. Монро був приземкуватим, похмурим чоловіком, зі шкірою, сірою, як і костюм, який був на ньому, коли він прийняв мене у своєму кабінеті, після довгого і ретельного допиту по телефону. Він не запропонував каву або чай, впродовж усієї нашої розмови кидав підозрілі погляди і вернув ніс від порваних колін моїх джинсів, коли вони потрапляли в його поле зору. У нього виявився млявий голос, ніби він мав проблеми з голосовими зв’язками.

На відміну від інших, він описав Вайдера як безсоромного ренегата, що присвоїть роботу інших людей, щоб завжди залишатися в центрі загальної уваги. Теорії Вайдера, як стверджував Монро, були сміттям, просто шаманською наукою для неосвіченої публіки, такі собі псевдошокувальні одкровення, які ви чуєте на радіо та телевізійних ток-шоу, але і тоді наукова спільнота розглядала їх із обачністю. Після смерті Вайдера з роками досягнення неврології, психіатрії та психології лише підкреслили, наскільки хиткими були його теорії, але тепер ніхто не витрачатиме свій час, щоб продемонструвати очевидний факт.

Слова Монро настільки просякли отрутою, що він помер би, щойно прикусивши язика. Стало зрозуміло: до Вайдера він прихильним не був, і йому навіть подобалося те, що хтось готовий слухати, як він плямує пам’ять професора.

Однак Монро пригадав видавця, що планував опублікувати книжку Вайдера: то було видавництво з Меріленду під назвою «Олмен енд Лімпкін». Він підтвердив: рада дискутувала щодо цього питання. Вайдера звинуватили у використанні ресурсів університету для збору даних, які він збирався опублікувати суто у своїх власних інтересах.

Монро сказав мені, що нічого не знав про те, чому книга не вийшла. Може, Вайдер ще не закінчив її, або, можливо, видавець попросив його внести зміни, на які той не погоджувався. Він пояснив, що взагалі подібні речі прописують у так званій «пропозиції» — документі, у якому автор надає видавцю всю необхідну інформацію про свій проект, — від змісту до цільової аудиторії. Такий документ зазвичай містить не більше двох або трьох розділів реального книжкового проекту, решта рукопису має бути доправлена в пізніший термін, погоджений обома сторонами. Остаточний контракт підписують тільки після того, як закінчений рукопис показано видавцеві та допрацьовано відповідно до його пропозицій.

Він ніколи не чув про Лору Бейнз, але сказав, що Вайдер був відомим бабієм, який мав незліченні романи, зокрема й із деякими студентками. Рада не планувала продовжувати його контракт на наступний рік. Усі знали, що Вайдер збирався поїхати з Принстона влітку 1988 року, і факультет психології вже почав шукати професору заміну.

Я запросив Сюзанну Джонсон пообідати зі мною в ресторані під назвою «Егнанті» у Квінзі. Я прибув завчасно,