Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

сів за столик і замовив каву. Коли через десять хвилин з’явилася місіс Джонсон, я здивувався, побачивши її в інвалідному кріслі. Як вона пізніше пояснила, у неї паралізувало нижню частину тіла. Місіс Джонсон була в супроводі молодої жінки, яку представила як Вайолет, свою дочку. Переконавшись, що все добре, Вайолет пішла, повідомивши, що повернеться за мамою через годину.

Попри свій стан, місіс Джонсон виявилася оптимістичною жінкою. Десять років тому, під час поїздки до Нормандії, шляхами свого батька, що в день висадки союзних військ воював як морпіх, вона потрапила у страшну аварію на машині, взятій напрокат у Парижі. На щастя, її чоловік, Майк, який сидів на пасажирському сидінні, відбувся незначними пошкодженнями.

Вона сказала мені, що була не тільки асистенткою Вайдера, але і його довіреною особою. Професор, за словами місіс Джонсон, — справжній геній. Так трапилося, що він вибрав сферою своїх досліджень психологію, та вона була впевнена: він би відзначився в будь-якій галузі. І як справжнього генія його ненавиділи посередності, що не змогли досягти такого самого рівня. В університеті він мав лише кількох друзів і постійно терпів нападки під різними приводами. Незмінні вороги періодично поширювали всілякі безпідставні чутки, наприклад про Вайдера — п’яницю та бабія.

Сюзанна Джонсон часто зустрічала Лору Бейнз; вона знала про професорову протеже, але жінка була переконана, що роману між ними не було. Вона підтвердила, що в той час професор тільки-но закінчив книжку про пам’ять. Оскільки саме вона друкувала рукопис, бо Вайдер не користувався ні друкарською машинкою, ні текстовим процесором, то знала напевно, що рукопис був готовий ще за кілька тижнів до смерті Вайдера, та аж до цього моменту вона не замислювалася, чи отримав його видавець до Вайдерової смерті та чому книжку не опублікували.

За десертом я запитав, чи знала Сюзанна щось про секретний проект, до якого могли залучити Вайдера. Якусь мить вона вагалася, але зрештою зізналася, що знала.

— Наскільки мені відомо, він працював над проектом, який був пов’язаний із терапією для солдатів, які страждають на посттравматичний стрес, але це все, що я пригадую. Моя спеціалізація — економіка, а не психологія чи психіатрія, тому я механічно переписувала документи, не замислюючись над їхнім змістом. Не приховуватиму від вас той факт, що, на мою думку, до кінця тих експериментів, які б вони там не були, психічний стан професора Вайдера залишав бажати кращого.

— На вашу думку, існує зв’язок між його смертю та проектом, над яким він працював?

— Відверто кажучи, на той час у мене виникали подібні думки. Хоча про такі речі я знаю лише з детективних романів та фільмів, але, гадаю, якщо це запланували через його роботу, то злочинці спробували б приховати свої сліди, обставивши все як крадіжку зі зломом чи навіть нещасний випадок. Я вважаю, що вбивця — дилетант, якому досить пощастило уникнути покарання. Але, здається, між професором та людьми, на яких він працював, виникло непорозуміння. Упродовж приблизно двох місяців перед своєю смертю він більше не давав мені документів для друку. Ймовірно, припинив працювати з тими людьми.

На кілька секунд вона затихла, а потім додала:

— Я закохалася в професора Вайдера, містере Келлер. Я була заміжня, і, хоча це здасться вам парадоксальним, любила свого чоловіка і дітей. Я ніколи не говорила професору, і не думаю, що він узагалі здогадувався. Напевне, сприймав мене як просто приязну колегу, готову допомагати йому навіть у неробочий час. Я сподівалася, що однієї чудової днини він погляне на мене інакше, та цього так і не сталося. Я була прибита горем після його вбивства, і протягом тривалого часу мене не полишало відчуття, начебто життя закінчилося. Він виявився, певне, найдивовижнішою людиною, яка трапилася на моєму шляху.

Саме в цей момент розмови підійшла Вайолет Джонсон і прийняла моє запрошення приєднатися до нас на кілька хвилин. Вона була спеціалістом із антропології, але працювала ріелтором. Вайолет розповіла, що ринок нерухомості почав відновлюватися після фінансової кризи, яка тривала останні кілька років. Вайолет разюче походила на свою маму: коли я дивився на них, то здавалося, бачив ту саму особу на різних етапах її життя. Я провів їх до стоянки, де Вайолет залишила свою машину, і ми розійшлися, після того, як, наполігши, Сюзанна обійняла мене і побажала успіху.

Я зателефонував на багатоканальний телефон «Олмен енд Лімпкін» наступного ж ранку.

Мене з’єднали з редактором, відповідальним за підбір для видавництва книг із психології, дуже милою жіночкою, яка уважно вислухала мене, а потім дала номер їхнього архівного відділу. Професор Вайдер був відомою постаттю в академічному світі, тому, за її словами, можливо, його пропозиція книги збережена в архіві, особливо, коли врахувати те, що в ті дні електронної пошти не існувало і листування з авторами велося поштовими відправленнями.

Але з архівним відділом мені пощастило не так. Співробітник, з яким мене з’єднали, кинув слухавку, повідомивши, що йому не можна спілкуватися з пресою без попереднього дозволу керівництва.

Я зателефонував редакторці, з якою говорив перед тим, пояснив, що сталося, і ще раз озвучив запитання, відповіді на які намагався знайти: чи існувала пропозиція Вайдера насправді, чи надав він рукопис повністю і чому книжку так і не надрукували. Я зібрав усю силу особистого шарму, і здавалося, це подіяло: вона обіцяла спробувати пошукати відповіді на мої запитання.

Я ні на що не сподівався, але через два дні до поштової скриньки прийшов електронний лист від редакторки.

Вайдер спрямував пропозицію редактору в липні 1987 року, додатково вона містила перший розділ книжки. Вайдер згадав у листі, що рукопис завершено і він готовий для розгляду. Через місяць, у серпні, видавець надіслав контракт. Крім усього іншого, було передбачено, що Вайдер повинен почати перегляд тексту з редактором у листопаді. Але в листопаді професор попросив ще кілька тижнів, посилаючись на те, що хоче ще раз відшліфувати свій рукопис через свята. Його прохання задовольнили, а тоді втрутилася трагедія. Увесь рукопис так і не дійшов до видавця.

У додатку до листа була копія пропозиції, відсканований оригінальний документ, надрукований на машинці. У ньому було майже п’ятдесят сторінок. Я почав друкувати його, спостерігаючи, як сторінки одна за одною падали з принтера в пластиковий лоток. Нарешті я погортав їх, охопив скріпкою і поклав на стіл, щоб прочитати пізніше.

Того ж вечора я спробував підбити підсумки, чого досяг у своєму розслідуванні на цей час і які шанси в мене були дійти хоч якогось результату.

Через півгодини, дивлячись на намальовану діаграму, я