То Софія - З ним безпечно , То Софія

Це було взимку. Львів, холодний, мокрий, пронизаний сирістю, як і я — тоді, тієї ночі. Ми поверталися від моїх. Антон мовчав усю дорогу. Я відчувала, як у ньому наростає щось темне — ще в квартирі мами, коли вона подивилась на нього занадто довго, коли тато пожартував щось про “справжніх чоловіків”. Я сміялась, щоб розрядити, але в очах Антона вже тоді тліло. 

Вдома він грюкнув дверима.
— Іди до своїх. Чого ти ще тут? — виплюнув мені у спину. 

Я мовчала. Не хотіла починати. Але його тиша була гіршою за крики. Вона наростала, як лід у грудях. 

— Твій батько думає, що я хто? Нікчема? А твоя мама як дивиться? Як на щеня безхребетне, так? — його голос рвав повітря. — А ти? Стоїш там, і посміхаєшся, наче все нормально? 

— Вони просто хвилюються… — сказала я тихо. 

— Вони тебе налаштовують! Вони мене не поважають! — він підскочив, підійшов впритул. Я відчула його подих — різкий, алкогольний. — І ти теж. 

Він схопив мене за плече. Не сильно, але я завмерла. Бо вже знала — це ще не пік. Це тільки початок. 

— Відпусти, — прошепотіла. 

— А що, страшно? — він усміхнувся. — Ти ж героїня. Усіх рятуєш. А себе? 

Його рука тремтіла. Як і моя. Він дивився на мене, наче ворог, якого треба здолати. А не кохана. 

І тоді я відчула — от зараз. Якщо він зробить крок ще — все. Він підніме руку. 

І він зробив. Але не вдарив. Просто труснув — сильно. Голова смикнулась назад, у шиї клацнуло. Я впала на диван. 

— Нікому не потрібна. Тільки мені. І ти це знаєш. 

Я мовчала. Не відповідала. Бо будь-яке слово — як сірник у бензин. 

В ту ніч я не спала. Він заснув на підлозі — скручений, ображений на весь світ. А я сиділа на кухні, зі склянкою води в руках, дивлячись у вікно. Сніг падав — повільно, мовчи. А в мені кричало все. 

Я не знаю, чому не пішла тоді. Напевно, ще вірила, що він зміниться. Що любов — це коли ти рятуєш. А виявилось — любов — це коли тебе не треба рятувати знову і знову.