Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Її очі були трохи почервонілі, хоча вона старанно намагалася це приховати, тримаючи підборіддя високо.

– Ти втомлена? – спитав, уважно оглядаючи її. – Ох, ти плакала. 

Вона майже непомітно кивнула, поправила пальто і зробила крок уперед.

– Але все нормально, – відповіла.

– Що сталося?

– Нічого. Чесно. Не зважай. 

Він зітхнув:

– Що б там не сталося, – почав теплим, низьким голосом, – але ти маєш чудовий вигляд, і ніхто не вартий твоїх сліз. І людина, яка зіпсувала тобі настрій, це просто… – притих, подумавши, щоб дитина не почула лайку.

Віолетта видихнула через ніс, її плечі здригнулися, але вона вперто мовчала. Аларіон зробив крок до неї, вільною рукою легенько торкнувся її плеча.

Через Лолу останнім часом він став чутливий до чужих сліз. 

– Віоло… – голос став майже шепотом. – Спробую підняти тобі настрій сьогодні, – не вагаючись ступив крок і обійняв її.

Вона довго мовчала, здається, боролася з собою, щоб не розплакатися знову. Але потім мовчки сховала обличчя в його плечі.

Аларіон обіймав міцно, але ніжно, так, ніби боявся, що вона зламається в його руках. 

– Я дуже хочу сказати: хай там що – допоможу тобі. Але ти така сильна, що я навіть не уявляю, чи є речі, з якими би ти не справилася. 

– Це не так, – вона гірко всміхнулася, засміялася, дозволяючи і далі обіймати її. 

– Ходімо, – обережно погладив Віолетту по шоці. – Ще треба запихнути Лолу в пальто. В мене це щодня займає добрячі пів години. 

Вона нічого не відповіла, але її мовчання було красномовнішим за будь-які слова. Відступила крок. І чоловік почав застибати ґудзики сорочки, промахнувшись на один, і поспіхом готовий був піти з кривою сорочкою, але Віолетта його зупинила і наново розтебнула його сорочку, застебнула нормально. 

– Дякую, – кивнув, всміхаючись. 

– Ви з Лолою схожі: тебе теж треба пів години збирати. 

Згодом Аларіон відчинив двері і обережно пропустив Віолетту вперед. На її плечі грайливо спочивав тонкий білий шалик, який вона раніше лишала Лолі, а в руках вона тримала сумочку. Лола, тримаючись за його руку, радісно переступала ніжками, не приховуючи нетерпіння.

– Лола, пам’ятаєш, що я казав? – нагадав чоловік, нахиляючись до дівчинки.

– Не ц-арувати, – серйозно відповіла та, хоча її очі блищали від хвилювання.

Віолетта тихо засміялася, це був її перший щирий сміх за вечір. Аларіон кинув на неї вдячний погляд, хоч і тримав себе в руках, аби не сказати щось недоречне.

На вулиці було прохолодно, але не холодно. Осінь м’яко огортала місто золотистими ліхтарями і шелестом опалого листя під ногами. Аларіон йшов посередині – між Лолою і Віолетою. Потім підхопив дитину на руки. 

– Зі сторони ти – моя дружина, Віоло. 

– Віолетта. 

– Зі сторони ти – моя дружина, Віолетто. 

Та просто похитала головою. 

Вони дійшли до театру. Будівля була невеликою, але чарівною, з декоративними різьбленнями на фасаді, які виглядали казково в світлі ліхтарів. Біля входу вже почали збиратися глядачі – переважно батьки з дітьми, які сміялися і тримали в руках квитки.

– Дивись, Лоло, ось це твій перший театр.

– Лялі-і-і! – вигукнула. 

Аларіон помітив погляд Віолетти – якщо раніше вона постійно дивилася лише на Лолу, то нині – на нього. 

– Ходімо, щоб не пропустити початок, – піймав погляд дівчини. 

Усередині театру пахло свіжою фарбою та солодкою ватою, яку продавали в невеличкому буфеті. Аларіон купив Лолі маленький пучок. І Віолетті – великий. Дівчина була не просто здивона, а розгублена. 

Вони зайняли місця в четвертому ряду. Зала була затишною, із м’якими червоними кріслами і яскраво освітленою сценою, яка ще ховалася за завісою. Лола, сидячи між ними, щипала солодку вату, поглядаючи то на Віолетту, то на Аларіона.

– Здається, ми прийшли зарано, – зауважила Віолетта, знімаючи шалик і акуратно складаючи його на коліна. – Давай сподіватися, що ляльки цього разу не оживуть, – сказала з усмішкою, і їхні очі зустрілися.

Аларіон наче й не почув, просто дивився на Віолетту, яка та мила з солодкою ватою в руках, але завіса на сцені почала розсуватися. Лола миттю забула про все і швидко з'їла солодку вату, захоплено вдивляючись у казкове дійство.

Аларіон відкинувся в кріслі, вражений тим, наскільки правильним здавався цей вечір, і майже відразу зрозумів, що вистава в театрі не матиме для нього жодного значення. Світло на сцені грало на обличчі Віолетти, виділяючи ніжний рум’янець і тонкі риси. Та зосереджено дивилася вперед, раз у раз поправляючи неслухняне пасмо волосся за вухо.

Він кілька разів змушував себе відвести погляд до сцени, але врешті-решт здавався. Замість ляльок його погляд знову і знову повертався до неї. До ледь помітного вигину її губ, до того, як її пальці стискали сумочку або шарф на колінах.