Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Їх розділяла Лола, і чоловік не витримав. Взяв дитину на руки і пересів ближче – впритул до дівчини. За кілька хвилин, відчуваю власну незграбність, підвів руку, нібито випадково торкнувшись її пальців, на підлокітнику.

Віолетта не відсмикнула руки, але й не відповіла. Вона лише мовчки зиркнула на чоловіка, і в її очах він побачив легкий докір, змішаний із теплою розгубленістю.

– Тобі подобається? – спитав, нахилившись ближче, щоб не заважати іншим.

– Вистава? Так.

– А ми з Лолою?

– Ви безумовно дуже милі.

– Мені більше подобається, що ти тут, – прошепотів він так тихо, що слова могли розчинитися у шумі навколо.

– Ти – також причина, чому я сьогодні плакала, – раптом зізналася. – Тому що я не можу зрозуміти, чому така чуйна людина, як ти, наробила стільки дурниць і отемнила свою магію. А ті, хто мене оточували на святі сьогодні, насправді огидні люди, але їхня магія не чорна, як твоя. Дехто з них – особливо мерзенний.

Вона перевела погляд на сцену, поки його рука ще трохи затрималася на її пальцях.

– Хто б «особливо мерзенний» сьогодні там тебе не образив, він явно не вартий твоєї уваги. А щодо себе… у мене немає для тебе відповіді. 

Аларіон намагався утримувати себе, але що більше він дивився на неї, то більше розумів, як йому було гірко від їхньої сварки і від того, що в його житті не було правди, яку не соромно було б розповісти. 

Коли вистава закінчилася, вони вийшли у прохолодний вечір, і маленька Лола, помітивши немовля в колясці, миттю побігла до нього.

– Ляля! Ляля! – захоплено вигукувала вона, схилившись, щоб краще роздивитися малюка.

Віолетта засміялася, спостерігаючи, як діти знайомляться. Аларіон скористався цією миттю.

– Віолетто, – прошепотів її ім’я, перш ніж вона встигла повернутися.

Дівчина обернулася, здивована тим, як близько він стояв. Її губи ледь розкрилися, але він не дав їй сказати жодного слова. Його рука легенько ковзнула по її щоці, і перш ніж вона встигла зреагувати, він схилився і м’яко торкнувся її губ своїми.

Поцілунок був коротким, але теплим, ніжним. Аларіон на мить затримався, ніби боявся, що вона відштовхне його. Але Віолетта не відсахнулася. Її очі були широко розплющені, коли він відступив, але на її обличчі не було злості.

– Що ти робиш? – прошепотіла, але в голосі звучала не образа, а розгубленість.

– Останні кілька днів тільки й думав про тебе, – відповів просто, і його очі сяяли. – Мені шкода за нашу сварку – не варта твоїх нервів. Мені шкода, що такі речі взагалі зі мною сталися, але ще більше мені шкода, що тобі довелося вислухати це все від мене.

– Це нечесно. Цілувати мене, коли я розгублена і заплуталася. 

– Але ти ж повернулася. Отже, це все так заплутано, як тобі здається.

У цей момент Лола повернулася до них, затанцювавши довкола:

– Тата! Туту! Ляля засмівалася! – і попросилася на руки.

– Засміялася? Ти розвеселила її? – чоловік радо взяв Лолу на руки.

Аларіон глянув на Віолетту, її губи досі були трохи тремтячими, а її щоки були такими червоними… такою її він ще не бачив.

– Це був хороший вечір, – сказала вона тихо, відвівши погляд.

– Він став найкращим тільки зараз, – відповів, не стримуючи усмішку.