Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Ельфейс-орки, оскалившись, вирвали з рук дівчини сумку з родовою книгою. Рада закричала, спробувавши призвати на допомогу магію. Волосся впало на очі, і вона не змогла спочатку роздивитися капітана.

Коли Рада нарешті побачила, у неї з очей бризнули сльози. 

Це була дуже гарна висока жінка з чорними кучерями, що обрамляли світле обличчя. Її очі були сірі, наче грозове небо, а крізь щоку проходив великий потворний шрам. 

— Чудовисько! Тварюка! — закричала Рада, сіпнувшись до неї.

Жінка-капітан забрала її сумку і, почувши гнівні промови полонянки, підняла руку.

— Вальдоббіадене! — промовила вона.

Дивлячись, як на неї летить заклинання, Рада зойкнула. З очей бризнули сльози. Тепер вже помилки не було — вона впізнала родову магію.

Дівчина підняла голову до неба і закричала:

— О, рід мій, побач ти ганьбу цю!

Наступної миті заклинання досягло її, і вона впала на палубу без свідомості.

— Що з нею робити? — вишкірилася істота. 

— У трюм! Коли отямиться, їсти не давати! За кілька днів приведете її до мене! — сказала жінка-капітан і крутнувшись на каблуках пішла геть. Вона навіть не подивилася на непритомне тіло дівчини.

* * *

 Вона прийшла до тями у брудній тюремній камері. У маленьке віконце- ілюмінатор проникало зовсім мало світла. Тут було сиро та страшно. 

По щоках скочувалися гіркі сльози.  Адже вона так мріяла її побачити. А тепер виявляється, що єдине для чого вона їй потрібна — щоб продати та заробити більше грошей.

Рада триста разів пошкодувала, що вирушила її шукати. Зараз сиділа б у своєму особняку у Зміїві чи, у гіршому випадку, вступила до медичного інституту. 

Дівчина не знала, день зараз чи ніч. За весь час ув'язнення їй принесли їсти тільки раз і то якийсь черствий хліб. Це злило чарівницю.

Вона сиділа обійнявши коліна руками та розкачувалася з боку на бік. Подумки вона проклинала усе пов'язане з цим кораблем.

Через якийсь час грати заскрипіли та відчинилися. У тюремну камеру увійшов один з монстрів.

Його шкіра мала насичений оливковий відтінок, а обличчя було суворим, з різкими, грубими рисами. Короткі загострені вуха стирчали вбік, а сплетене в коси довге волосся спадало на плечі, прикрашене дрібними трофеями. Гострі ікла визирнули з-під широких вуст, коли він відкрив рот.

— Вставай! Тебе до себе кличе Вульм! І без витівок, бо я за себе не відповідаю! — від звичайного орка його відрізняв вищий зріст та менш масивне тіло.

— А якщо не піду? — вишкірилася Рада. Вона зрозуміла, що ніякої богині Вульм тут немає і що це все обман її матері.

— Полетиш! — гаркнув орк і схопив її за руку. Йому довелося силоміць тягнути Раду в каюту капітана.

Жінка стояла біля столу з морською картою.

— Вийди! Мені треба поговорити з бранкою! Я потім покличу тебе, і відправиш її назад! — сказала капітан пірату. 

У якийсь момент Раді здалося, що мати її впізнала і просто робила вигляд.

— Слухаюсь, Притемна богине! — вклонився ельфейс-орк та вийшов.

Рада залишилася в каюті з капітаном наодинці.

— Розповідай, хто ти така? Куди їхала? Що забула на моєму кораблі?

Рада підняла підборіддя і подивилася в очі ватажку чудовиськ. Вона кілька хвилин стояла мовчки. На її обличчі чітко читалися зневага. Коли в очах капітана спалахнув гнів, Рада ліниво посміхнулася. Вона раптом зрозуміла, що їй вже немає чого втрачати.

 — Мене звуть Рада Солонгтон-Вольфрам! Я сирота, бо немовлям мати кинула мене у лісі! — дівчина перестала посміхатися. — Я подолала час та простір, щоб знайти свою матір! Велику чарівницю, жінку названу на честь засновниці «Резенфорда»! Моя мати була великою жінкою! Але, на жаль, вона вмерла!

Жінка-капітан здригнулася від цих слів, і її обличчя сполотніло.

— Брешеш! Звідки ти знаєш ім'я моєї дочки?

Рада тихо засміялася, але в її очах тепер був лише біль.

— Як же ти могла, мамо? Ти кинула мене немовлям у лісі! Дозволила віддати до дитбудинку! Минуло вже вісімнадцять років! — Рада не могла зупинити сльози, що просто текли щоками. — Катана Солонгтон-Вольфрам! Я тебе ненавиджу!

Жінка злякано глянула на двері, а потім підняла руку, при цьому не сказавши жодного слова. Двері миттєво зачинилися на клямку і покрилися білим світлом. 

— Рада, мовчи! Не вимовляй тут моє ім'я! — голосно прошепотіла вона. 

Дівчина більше нічого й не збиралася говорити. Склавши руки, вона відвернулася до стіни.

— Ти мусиш мене зрозуміти! Я не мала іншого вибору! Над нашим родом лежить страшне прокляття, яке не дає батькам бачити дитинство своїх дітей! Ти думаєш, мені хотілося тебе кидати? — спробувала повернути собі самовладання жінка. — Я дізналася, що це прокляття можна зняти, але не розрахувала! Тепер я тут!

— Так, я щось таке читала у твоєму щоденнику. — кинула Рада навіть не повернувшись. — А може, справа не в проклятті? Ти просто кинула мене!