Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 2. "Тріщини в реальності"

Астрід важко опустилася на стілець у своєму невеликому, але затишному будинку. Вона ще не вірила в те, що сталося.

За вікном морозяна нічна тиша здавалась аж надто густою, ніби світ застиг між ударами її серця. Локі. Він сказав їй ім’я, яке було занадто великим, занадто легендарним, щоб бути реальністю. Але як би вона не намагалася пояснити це здоровим глуздом, у глибині душі вже знала: він не брехав.

Щось було не так зі світом.

Вона розкрила долоню. Срібний перстень усе ще був там, холодний, ніби увібрав у себе саму зимову ніч. Його гладка поверхня відбивала мерехтіння вуличних ліхтарів, але коли вона уважніше вдивилася, їй здалося, що всередині металу пульсує тінь.

Її думки перервав різкий стук у вікно.

Астрід різко підняла голову, її серце забилося сильніше.

Холодний вітер хитав голі гілки дерев, кидаючи спотворені тіні на стіну кімнати. Вона підійшла до вікна, намагаючись розгледіти, хто там.

І тоді вона побачила його.

Локі стояв просто посеред засніженого двору.

Він не рухався, лише дивився на неї.

Астрід відчула, як всередині все похололо.

Вона могла втекти. Могла просто закрити штори й прикинутися, що його не існує.

Але вона знала — він не піде.

Їй доведеться зробити вибір.

Астрід вдихнула глибше, намагаючись приборкати тремтіння в пальцях. Її інстинкти кричали, що не можна впускати його в дім. Але що, як він не потребує запрошення?

Вона не знала, що страшніше: його поява чи її власна цікавість.

— Ти відкриєш? — голос Локі пролунав тихо, але ніби пронизав простір між ними.

Астрід міцно стиснула щелепи.

— Якщо я це зроблю, ти не зникнеш, коли я моргну? — її голос прозвучав різкіше, ніж вона планувала.

— Якщо хочеш, можу спробувати, — його губи сіпнулися в легкій усмішці.

Астрід випустила зітхання, натисла на замок і прочинила двері.

Холод миттєво увірвався в її дім разом із присутністю незнайомця. Локі переступив поріг, його рухи були плавними, майже хижими, наче він не просто заходив, а тестував межі її комфорту.

— Приємно бачити, що ти не тікаєш, — він зупинився на відстані витягнутої руки, нахиливши голову.

— А мала б?

Локі розсміявся. Його сміх був не голосний, але у ньому бриніли небезпечні ноти.

— Напевно, так. Але твоя цікавість перемагає страх.

Астрід зціпила губи.

— Ти прийшов сюди не просто для того, щоб розказати мені, яка я цікава, чи не так?

Локі повільно пройшовся кімнатою, ніби оцінюючи кожну деталь її життя.

— Справді, ні. Я тут, щоб показати тобі правду.

Він зупинився перед нею, його очі в темряві виглядали темнішими, ніж повинні були.

— Світ, у який ти віриш, тріщить по швах, Астрід. І ти — одна з причин цього.

Її серце пропустило удар.

— Що це означає?

Локі торкнувся персня на її пальці, його пальці були холодними, як метал.

— Це означає, що скоро тобі доведеться обирати, на чиєму ти боці.

Астрід відчула, як навколо неї згущується темрява.

Вона зробила крок назад.

— Я нічого не обирала.

— Але ти вже частина цієї історії, — його голос був майже ніжним, майже переконливим.

Астрід проковтнула клубок у горлі.

Вона не знала, чого боятися більше — слів Локі чи того, що частина її хотіла їх почути.

Астрід не могла відірвати погляду від Локі. Його присутність була надто реальною, надто владною. Вона не хотіла вірити в його слова, але щось у глибині душі підказувало: він не бреше.

Вона зробила ще один крок назад, ніби створюючи між ними невидиму межу.

— Ти кажеш, що світ тріщить по швах. Але це не пояснює, що тут роблю я.

Локі повільно провів пальцями по персню на її руці.

— Бачиш цей знак?

Астрід кивнула.

— Це не просто прикраса. Це ключ.

— Ключ до чого?

— До правди.

Її пальці стиснули перстень. Він був холодним, як крига, і водночас здавався живим.

— Я не просила жодних ключів.

— А хіба це щось змінює?

Локі нахилив голову, ніби досліджував її реакцію. Його усмішка була загадковою, майже грайливою.

— Що ти пам’ятаєш з дитинства, Астрід?

Вона напружилася.

— Що за дурне питання?

— Справді? — він підняв брову.

Астрід відкрила рота, щоб відповісти, але раптом зрозуміла: у її спогадах були пробіли. Вона пам’ятала батьків, їхні голоси, їхній дім… але деякі моменти розпливалися, ніби за густим туманом.

Локі бачив її розгубленість.

— Ти відчувала це раніше, чи не так?

Астрід проковтнула клубок у горлі.

— Це не має значення.

— Має. Бо твоя пам’ять не твоя.

Холод прокотився її спиною.

— Що ти хочеш сказати?

Локі ступив ближче, його голос оповив її, м’який, майже заспокійливий.

— Ти не така, як усі. І давно це відчуваєш.

Астрід хотіла сперечатися, заперечити, але слова застрягли в горлі.

Бо він мав рацію.

Астрід різко вдихнула, змушуючи себе не відводити погляд від Локі.

— Я не така, як усі? — її голос був рівним, але всередині все стискалося від напруги. — Це чудова спроба маніпуляції, але в мене вже були такі розмови з ворожками на ярмарку.

Локі розсміявся. Не голосно, майже лагідно, але його очі залишалися холодними, ніби він знав, що вона тільки прикидається впевненою.

— Думаєш, що я маніпулюю? — він зробив крок ближче, і вона інстинктивно відступила назад.

— А хіба ні? — вона стиснула кулаки. — Ти говориш про якісь тріщини в реальності, загадкові пророцтва і мою "пам’ять, яка не моя". Це звучить як поганий сценарій до фільму.

Локі підняв руку і, не торкаючись її, повільно провів пальцями в повітрі перед її обличчям.

— Скажи, Астрід, ти ніколи не помічала, що деякі люди… надто уважно дивляться на тебе?

Астрід злегка нахилила голову.

— Що?

— Люди, яких ти не знаєш, але які поводяться так, ніби впізнали тебе. Дивляться трохи довше, ніж потрібно. Іноді — ніби хочуть щось сказати, але мовчать.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍