Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

А потім його усмішка стала ширшою, а погляд — глибшим.

— Для правди.

Вона ледве стримала нервовий сміх.

— Це звучить дуже… драматично.

— Бо воно так і є.

Їй не подобалося, що він розважається, поки вона ламає голову над тим, що відбувається.

— Ти знаєш моє ім’я? — її питання вирвалося несподівано навіть для неї.

Незнайомець посміхнувся ще ширше.

— Астрід.

Її спину пройняв холод.

Вона не могла сказати, чому, але почувши своє ім’я з його вуст, вона відчула… щось схоже на передчуття.

— А твоє ім’я?

Темноволосий незнайомець зробив крок ближче.

— О, я маю багато імен.

Його очі блищали, мов полум’я.

— Але тобі я дозволю називати мене одним із них.

Він нахилився трохи вперед, і його голос став тихішим, але чіткішим.

— Локі.

Світ, здавалося, хитнувся.

Їй знадобилася секунда, щоб усвідомити, що він щойно сказав.

Локі.

Не просто ім’я.

Легенда. Міф. Бог.

Їй хотілося засміятися. Сказати, що це дурний жарт.

Але в його очах не було брехні.

Лише нетерпляче очікування її реакції.

— Ти знущаєшся…

— А як ти гадаєш?

Він дивився прямо їй в душу.

І Астрід зрозуміла: це була не гра.

Це була реальність.

Астрід зробила глибокий вдих, намагаючись змусити серце битися повільніше.

Локі.

Ім’я палало в її свідомості, залишаючи по собі гострий, майже пекучий слід.

Ні, це неможливо. Це жарт. Або, можливо, збіг.

— Ти справді очікуєш, що я повірю? — її голос здався їй самій надто твердим.

Локі лише підняв одну брову, з виразом легкої розваги.

— А ти справді думаєш, що це має значення?

Вона зціпила зуби.

— Має. Бо це безглуздя.

Він похитав головою, його темне волосся м'яко рухнулося на вітрі.

— Люди завжди так реагують, коли стикаються з тим, чого не можуть пояснити.

Його погляд став глибшим, майже важким.

— Але ти не така, як вони.

Астрід відчула, як у неї по спині пробіг холод.

Вона хотіла заперечити, сказати, що він помиляється. Але частина її знала, що він має рацію.

Щось у ній… змінилося.

Відтоді як вона почула його голос, відтоді як доторкнулася до срібного персня, світ почав відчуватися інакше.

І Локі це знав.

— Чому ти тут? — її голос звучав уже не так твердо.

— Щоб допомогти тобі зрозуміти, — він ледь нахилив голову, ніби чекаючи її реакції.

— Зрозуміти що?

Його усмішка стала ще загадковішою.

— Хто ти є насправді.

Астрід відчула, як серце стислося.

Хто я є насправді?

Вона не хотіла чути цього.

Але глибоко всередині вже знала: шлях назад закритий.

Астрід стояла нерухомо, втупившись у Локі, ніби намагалася прочитати його, розгадати приховану суть. Але що довше вона дивилася, то більше здавалося, що він сам є втіленням загадки, яка не має розгадки.

— Ти помиляєшся, — її голос звучав спокійно, але всередині все кипіло.

— Справді? — Локі підняв брову, майже з цікавістю.

— Я звичайна. Нічого особливого в мені немає.

Його усмішка стала ширшою, майже теплою.

— О, Астрід, якщо б ти була звичайною, ми б зараз не розмовляли.

Її пальці мимоволі стиснули перстень.

— І що ж у мені такого особливого?

Локі дивився на неї довше, ніж здавалося комфортним. Його погляд був пронизливим, майже обпікаючим.

— Це те, що ти скоро дізнаєшся.

Вона відчула, як її терпіння починає танути.

— Я не хочу загадок. Я хочу відповідей.

Локі засміявся — низько, майже грайливо.

— Тоді це буде дуже довга подорож.

Астрід зробила крок назад, немов хотіла розірвати цей магнетичний зв’язок між ними.

— Чому саме я?

— Бо твоя кров пам’ятає.

Її дихання урвалося.

Що він сказав?

— Що це означає? — її голос зірвався на шепіт.

Локі підійшов ближче. Тепер між ними залишалося не більше кількох сантиметрів.

— Це означає, що тобі пора прокинутися.

А потім сталося щось, чого вона не очікувала.

Він простягнув руку і торкнувся її чола кінчиками пальців.

І світ навколо вибухнув полум’ям.

Її свідомість заповнили видіння — фрагменти снів, давніх і чужих спогадів. Вона бачила битви, чула крики, відчувала холод сталі й жар вогню. Її серце калатало, наче хотіло вирватися з грудей.

А коли все стихло, вона зрозуміла лише одне.

Вона більше ніколи не буде такою, як раніше.