Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 1. "Голоси у тінях"

Астрід стояла, втупившись у своє відображення у вікні. Її серце гупало так гучно, що здавалося, вона чує його відлуння в порожній квартирі.

Ти мене чуєш?

Цей голос не належав їй. І він точно не був плодом її уяви.

Вона зробила глибокий вдих, силкуючись зберігати спокій. Може, це просто перевтома? Нестача сну? Але відчуття було надто реальним, надто сильним, щоб списати його на втому.

Вона заплющила очі, намагаючись зосередитися.

— Хто ти?

Тиша.

Астрід розплющила очі й озирнулася. В кімнаті все було так само, як і п’ять хвилин тому. Ліжко застелене, книги акуратно складені на полиці. Нічого не змінилося.

Окрім того, що її долоня досі здавалася гарячою після дотику до срібного персня.

Вона знову глянула на нього, тепер вже з відчуттям, що цей предмет не просто випадково опинився в неї.

Перстень щось означав.

І голос…

Голос був реальним.

Вона притисла холодний метал до губ, наче хотіла відчути його суть.

— Я чую тебе, — прошепотіла вона.

І цього разу відповідь прийшла швидше.

— Добре…

Її охопив холод.

Це було лише початком.

Астрід різко підвела голову.

Голос прозвучав так виразно, ніби хтось стояв поруч, але кімната залишалася порожньою. Вона проковтнула клубок у горлі, стискаючи срібний перстень.

— Хто ти? — цього разу її голос був чіткішим.

— Хіба це важливо?

Їй здалося, що голосу подобається ця гра. Він звучав легко, майже грайливо, але в ньому відчувалося щось небезпечне, ніби схований у пітьмі ніж.

— Якщо ти говориш зі мною, значить, у тебе є причина, — спокійно відповіла Астрід.

Тиша.

Здавалося, голос вагався.

— Ти не така, як інші…

Астрід стиснула губи.

— Це комплімент чи попередження?

— Це спостереження.

У голові промайнуло тисячі думок, але перш ніж вона встигла сформулювати нове питання, голос затих, ніби розчинився у повітрі.

Вона сіла на ліжко, відчуваючи, як руки тремтять.

Хто б це не був — він знав про неї щось, чого вона сама ще не усвідомлювала.

 

Розмова крутилася в її думках цілий день.

Себастіан помітив її відстороненість за сніданком, але не допитувався. Він звик до того, що його сестра часто занурюється в думки.

Лише коли вона вийшла на прогулянку, все почало ставати ще дивнішим.

Її кроки луною віддавалися в пустельних провулках. Липневе повітря було важким, і на небі нависли низькі хмари.

І тоді вона знову його відчула.

Чиюсь присутність.

Не голос цього разу.

А погляд.

Вона різко обернулася, очі вдивлялися в темряву між будинками.

Спершу вона нікого не побачила.

Але коли вітер знову здійнявся, у віддзеркаленні вітрини найближчого магазину вона побачила…

Фігуру.

Високого чоловіка у темному плащі, що стояв у кінці вулиці й спокійно дивився на неї.

Він не рухався.

Вона теж.

Вперше за довгий час Астрід відчула справжній страх.

Астрід завмерла.

Людина в темному плащі не наближалася, не робила жодних рухів. Просто стояла, вп’явшись у неї поглядом.

Вітер знову здійнявся, холодним лезом торкнувшись шкіри.

Вона повільно перевела погляд із вітрини на реальну вулицю, туди, де стояв незнайомець.

Але його там уже не було.

Її серце пропустило удар.

Вона закусила губу, з усіх сил намагаючись не панікувати.

Я бачила його. Я точно бачила його.

Це був не плід уяви.

Відчуття, що за нею стежать, нікуди не зникло. Навпаки, воно стало ще сильнішим.

Астрід розвернулася й швидко рушила геть із вузької вулички.

Вона не бігла, але її кроки ставали дедалі швидшими.

Аж раптом…

Ха-ха-ха…

Її кров застигла в жилах.

Сміх.

Той самий, який лунав учора вночі.

Він не був гучним, не був моторошним, але в ньому було щось занадто легковажне, майже… насмішкувате.

Вона різко обернулася.

І цього разу він стояв ближче.

Темне волосся спадало йому на чоло, в кутиках губ грала ледь помітна усмішка.

Очі — темно-зелені, немов хащі старого лісу.

— Ти… — вона ледь не задихнулася від власних слів.

Незнайомець схилив голову набік, ніби оцінюючи її реакцію.

— Я?

Його голос…

Він був таким самим, як у її голові.

Астрід відчула, як всередині щось перевертається.

— Це ти говорив зі мною…

Він всміхнувся ширше, в його очах промайнув лукавий вогник.

— Можливо.

Її руки стиснулися в кулаки.

— Хто ти?

Він нахилився трохи вперед, зменшуючи відстань між ними.

— Ти вже здогадуєшся.

Їй захотілося заперечити. Сказати, що ні, що вона нічого не розуміє, що все це лише збіг…

Але глибоко всередині вона вже знала відповідь.

Вона знала, що ім’я цього чоловіка не було людським.

І що він прийшов до неї не випадково.

Астрід відступила на крок, але темноволосий незнайомець навіть не спробував її зупинити. Він просто стояв, спостерігаючи за нею так, ніби ця зустріч була для нього… розвагою.

— Ти поводишся так, наче боїшся мене, — його голос був легким, майже жартівливим.

— А мені варто боятися? — її голос звучав впевнено, але руки залишалися напруженими.

Чоловік ледь нахилив голову.

— А ти як гадаєш?

Його очі блиснули, і вона відчула щось дивне — не лише страх, а й… зацікавлення.

Що б це не було, цей чоловік насолоджувався моментом.

— Ти говорив зі мною вночі, — вона стиснула перстень у долоні. — Чому?

— Тому що ти мене почула.

— Я не розумію…

Він лише всміхнувся.

— Це нормально. Ще рано.

Його слова змусили її серце пропустити удар.

— Рано для чого?

Він не відповів одразу. Здавалося, він роздумує, як багато їй сказати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍