Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Її шкіра вкрилася мурашками.

Бо він мав рацію.

Ще з дитинства вона ловила на собі чужі погляди. У натовпі, у чергах, навіть у кав’ярнях — іноді їй здавалося, що хтось стежить за нею. Вона вважала це випадковістю, грою уяви.

— Що це означає? — її голос звучав не так твердо, як їй хотілося.

Локі повільно всміхнувся.

— Це означає, що ти не така, як інші. І вони це знають.

Астрід стиснула щелепи.

— А хто вони?

Локі нахилив голову, і його усмішка стала ширшою.

— О, ти ще встигнеш з ними познайомитися.

І саме в цю мить хтось ззовні гучно постукав у двері.

Астрід різко обернулася до дверей. Стук був рівномірним, впевненим, без тіні вагання. Хто б це не був — він знав, що вона тут.

Вона перевела погляд на Локі, але той лише всміхнувся, схрестивши руки на грудях.

— Чого чекаєш? Відчини.

— Ти знаєш, хто це? — її голос прозвучав тихо, але напружено.

— Можливо.

— Це не відповідь.

Локі знизав плечима.

— Ти ніколи не дізнаєшся, якщо не відчиниш.

Астрід стиснула кулаки. Їй хотілося дати волю інстинктам і просто проігнорувати невідомого гостя, але вона знала: так просто це не закінчиться.

Стук повторився — трохи гучніше.

Вона зробила глибокий вдих і повільно підійшла до дверей. В її голові промайнули найгірші варіанти: нічний незнайомець, якого вона не чекала, ще один міфічний бог чи, можливо, щось значно гірше…

Вона взялася за ручку, її пальці були холодними і вологими від напруги.

Двері відчинилися зі скрипом, відкриваючи темну фігуру на порозі.

Перед нею стояв чоловік — високий, широкоплечий, з довгим білявим волоссям, яке спадало хвилями на його чорне пальто. Його обличчя було знайомим. Занадто знайомим.

— Астрід, — його голос був низьким, теплим, сповненим глибокого спокою.

Вона відкрила рот, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Бальдр?

Його губи смикнулися в легкій усмішці.

— Нам потрібно поговорити.

Позаду неї Локі фиркнув.

— О, як мило. Принц світла вирішив з’явитися.

Астрід кинула на нього роздратований погляд, але її серце гупало в грудях, ніби намагаючись підказати, що все це — початок чогось, що вона не зможе зупинити.

Астрід стояла між двома чоловіками, кожен з яких випромінював свою, особливу енергію. Локі — темний, іронічний, майже грайливий, але водночас невловимо небезпечний. Бальдр — спокійний, владний, ніби сама його присутність приносила світло.

Її мозок намагався збагнути, що відбувається. Локі казав, що світ тріщить по швах. Бальдр з’явився в її дверях, ніби знав, що їй загрожує небезпека.

— Як ти мене знайшов? — її голос звучав хрипло.

Бальдр подивився на неї, і в його погляді не було жодного сумніву.

— Я шукав тебе.

Вона відчула, як по спині пробігли мурашки.

— Навіщо?

Він повільно ступив у будинок, але його погляд на мить ковзнув по Локі, ніби він його не бачив, а відчував.

— Тому що ти в небезпеці.

— Ой, починається, — пробурмотів Локі, з іронічною усмішкою відкидаючись на спинку крісла. — І хто ж загрожує нашій дорогій Астрід?

Бальдр проігнорував його слова, його очі були прикуті до неї.

— Астрід, тобі потрібно йти зі мною.

Її пальці стиснули край светра.

— Чому?

— Бо якщо ти залишишся тут, він забере тебе.

Тиша в кімнаті стала майже відчутною.

— Хто?

Бальдр не відповів одразу. Він здавалося, зважував, скільки правди їй можна сказати.

— Той, хто чекає на тебе в темряві.

Локі голосно розсміявся.

— Це просто шедеврально. Принц світла малює все чорним і білим, ніби це стара добра казка.

Астрід перевела погляд з одного на іншого.

— Ви двоє… Ви ж знайомі, так?

— О, ми старі друзі, — Локі блиснув зубами у своїй хижій усмішці. — Просто у нас трохи… різні погляди на життя.

Бальдр спохмурнів.

— Я тут не для суперечок. Я тут, щоб захистити її.

Локі підняв брови.

— Від кого? Від мене?

Бальдр мовчки дивився на нього, а потім знову повернувся до Астрід.

— Я прийшов, тому що я відчув, що ти готова почути правду. Але в тебе немає багато часу.

Астрід відчула, як її груди стискає невидимий ланцюг.

— Яку правду?

Бальдр вдихнув.

— Про те, ким ти є насправді.

Астрід відчула, як світ навколо похитнувся.

— Ким я є? — її голос зірвався на шепіт.

Бальдр зробив крок ближче, його очі сяяли спокоєм, але в глибині погляду було щось більше — прихований смуток.

— Ти не така, як інші, Астрід. У твоїх жилах тече кров, яка ніколи не мала бути змішаною.

Локі закотив очі.

— Ну от, знову ця пафосна балаканина. Може, просто скажеш їй правду?

Бальдр проігнорував його.

— Ти пам’ятаєш свого батька?

Астрід завмерла.

— Що?

— Ти пам’ятаєш його? Його голос, обличчя?

Вона зімкнула губи. У її пам’яті були яскраві спогади про матір, але коли вона намагалася згадати батька, перед очима з’являлися лише фрагменти: тінь, руки, що піднімають її вгору, лагідний сміх… але обличчя було розмитим, ніби вона намагалася розгледіти його крізь скло, залите дощем.

— Я… я не знаю.

Бальдр кивнув, ніби це підтвердило його підозри.

— Бо він не був звичайним смертним.

Астрід здригнулася.

— Що?

— Ти — дитя двох світів.

Вона відчула, як у грудях щось стислося, як її тіло наче неслухняно відреагувало на ці слова ще до того, як вона їх усвідомила.

— Ні. Це… це якийсь жарт.

Локі пирхнув.

— Якби я вигадував історії, то зробив би їх значно цікавішими.

Бальдр глянув на неї з тією ж серйозністю, від якої у неї перехоплювало подих.

— Твій батько був тим, кого смертні називають богом.

Астрід похитнулася, ніби удар хвилі накотився на неї, змиваючи все знайоме.