Анатолій Привітний - Роботи Демонстрація сили, Анатолій Привітний

    Але я помилився, як тільки  торкнувся її, дві руки сталевою хваткою стиснули моє горло.

    - Ти мене не так душиш, треба в обіймах, а не за горло, - я з силою розняв пальці дівчини. - Не думав що у тендітної дівчини сталева хватка. - Але вона мовчала, мабуть перебувала в шоці. Проте інших спроб мене задушити Жанна не робила.

    - Ой мені боляче, - реакція на здирання павутини виявилась очікуваною.

 Я з старанністю взявся виштовхувати дівчину нагору. Зусилля мої закінчилися успіхом, через півгодини я поклав дівчину на підстилку з квітів. Нарешті вона почала приходити до тями.

    - Де я? - почув слова.

    - Ти жива і це головне.

    - Де я?

    - Ти нічого не пам'ятаєш?

    – Пам'ятаю, як за нами гналися винищувачі, пам'ятаю вибух, більше нічого не пам'ятаю.

    – Тоді ти нічого не пропустила. - Я в останню мить за частку секунди до вибуху виштовхнув тебе з антиграва. Потім був вибух, ми впали в зарості дивовижної рослини. Вона амортизувала удар та врятувала нам життя. Цікаво я поки тебе шукав не знайшов жодного навіть дрібного уламка антиграва. Начебто з нами ніякі уламки взагалі не сипалися. Але поки що пропустимо цей факт, може нас віднесло трохи далі. Якийсь час ми були непритомні, бо зараз ранок, а збили нас вдень. Але ми живі, і це головне. І це острів, на якому знаходиться мій корабель. Хоча до нього ще треба дістатися.

    – А що це так складно?

    - Не знаю як щодо складності, але три експедиції спрямовані сюди для вивчення флори та фауни зникли. Останню охороняв озброєний до зубів взвод спецназу. Тим не менш, і вона зникла. Слід визнати, природа Этаї не дуже прихильно ставитися до загарбників, якими ми є насправді.

    - Не дуже ти мене втішив.

    - Вибач, райдужної картини намалювати не можу.

    День входив в сої права. Ліс наповнився гучними стогонами, вищанням та писком. Над поверхнею рослини літало декілька пташок ловлячи комах зібравшись на запах. Комахи повзали по квітках і рослина чомусь їх не чіпала. Згадалося що це страшний хижак, однак він нас чомусь не чіпав.

    - Нам треба йти. - Я встав і допоміг стати дівчині, - тут нагорі нас можуть помітити, другий промах наші вороги не допустять. Я озирнувсь навкруги, ніяких літальних апаратів в полі зору не виявилось. Здалось що зір поліпшивсь.

    - Ойй... - Зойк почувся з вуст дівчини. - Я, здається, ногу зламала. - Вона знову сіла. Я промацав ногу, в одному місці кістка виявилась неначе м’яка та гнулась в різні напрямки. Очевидно, при падінні вона не зуміла згрупуватися, відразу виникла думка. Однак чому ціла і м’яка, може вона так зростається? Дивно все. Дівчина спробувала піднятися і з вигуком, сіла на місце.

    Становище дещо ускладнювалось.

     - За великим рахунком, нічого страшного не трапилося. - Тільки в мене з'явилася ручна поклажа. Я  подивився на дівчину.

     -  Скільки ти важиш?

     - Я йтиму, - Жанна посміхнулася, усмішкою змішаною з болем. - А взагалі важу я шістдесят чотири кілограми.- Я посміхнувся, чомусь мені було приємно.

      Я ще раз поторкав ногу, кістка ціла.

     - Виберемося на землю, накладу шину, тижнів за три зростеться.- Запевнив дівчину, не будучи впевненим в своїх словах. Щось сказати треба.

     - На жінках, як на кішках, - знову посміхнулася дівчина.

     - Ну що підемо, - з цими словами я акуратно взяв дівчину під руки і потяг на край квітучого поля. Кілька годин зусиль боротьби з м'яким матеріалом і ми вже на твердому ґрунті. Все-таки нам пощастило, випади ми кілька секунд пізніше чи раніше, від нас залишилося б мокре місце. І тоді прощай надії та радості життя. А так ми були живі, і якби не зламана нога, можна сказати, здорові.

  Ранкове повітря було чисте і свіже, гуркоту літакових двигунів теж не чутно.

    - Спасибі тобі рослина, що врятувала нам життя, - я обійняв квітучу м'яку стіну.

Квіти відразу повернулися в наш бік, видаючи при цьому тонкий ніжний звук. Море запахів наповнив простір. Ми з Жанною з подивом подивилися один на одного. Білий туман, що приємно пах, на кілька хвилин вкрив нас з дівчиною.

     - У мене перестала боліти нога.- Мимовільним жестом, утримуючи її, я помацав ногу. Здалось кістка трохи затверділа. Придивившись я наче побачив дівчину зсередини. Вся внутрішня будова всі м'язи, кістки все відкрилося перед внутрішнім поглядом. Щось з нами сталося і це те чого не було. З'явилося почуття, що сили побільшало вдвічі. У руках з'явилася легкість та жорсткість.

    Туман обволікаючий нас почав поступово  танути але, відчуття легкості та сили залишилося. І ще залишився запах. Ми стали джерелом запаху. Запаху досить різкого та приємного. Туман розвіявся остаточно.

     - Ти бачиш себе зсередини?

     - Бачу, і бачу свою зламану кістку, ні не зламану, вона ціла.

     -  Необхідно  накласти шину, вона на дотик ще м’яка. Я обдерру кору, з двох сторін прив’яжемо, цього буде  достатньо.  Між чагарниками джунглів і рослиною «мишулок» пролягала смуга абсолютно голої кам'янистої землі. Начебто мертва територія огороджувала рослину. І ця смуга повністю окільцювала територію, зайняту рослиною. Це було трохи дивно, чи рослина відгородилася від джунглів, чи джунглі боялися підступити до рослини. У джунглях буяло життя. Виття, писк, крик, стогін, спів, вся гама звуків наповнювала повітря.  З густого підліску з’явилася потворна голова якоїсь тварини. Шаблеподібні зуби загрозливо стирчали з нижньої та верхньої щелепи. Воно з непідробним гастрономічним інтересом розглядала двох істот, що копошилися біля квітучої рослини. Тварина в нерішучості тупцювала на своїх коротких кривих лапах. Але вигляд двох живих істот на перший погляд нешкідливих, змушував її виповзати з хащі дедалі більше.

      Згодом з густого підліску виповзло тіло, вкрите броне-пластинами метрів п'ятнадцяти завдовжки, і під метр в діаметрі на пузі, з двома довгими роздвоєними хвостами, що закінчувались кулями завбільшки з футбольний м'яч. Чотири пари коротких ніг з довгими пазурами повільно пересувалися, виносячи тушу із зеленого хаосу. Величезна голова прикрашена зубами фіолетового відтінку, що загрозливо виступали вперед,  присутність в зубах милута була очевидною. Істота трьома круглими немиготливими очима, з цікавістю спостерігала за їжею. Середнє око не моргаючи  дивилося на нас, в той же час два боков ока роздивлялись все навколо. Ніздрі весь час голосно втягували повітря. Якась внутрішня боротьба в монстрі  відбувалася. Тварина не кинулась на свою жертву. Натомість монстр, нікуди не поспішаючи, показав жертві у всій красі своє величезне тіло, і тепер стежив за її реакцією.