Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

наші війська ведуть успішний наступ, долають запеклий опір німця. Там, на передовій, в атаці під кулеметами, зможеш ти довести свою невинуватість! Зрозумів?

— Так точно!

— І не думай, Ваню, що цього разу зможеш їхати так, як їхав до Києва! З маршовою ротою вирушиш просто на фронт. Рота вже повантажилась, тебе чекає. Вперед!

— Так точно! Служу Отєчеству! — посміхнувся я.

— Рано радієш, Ваню! — аж заричав підполковник.

— За Отєчество радіти ніколи не рано, ваша благородь!

— Відвези його! — наказав підполковник капітану.

Мене відвезли. На вокзалі ще сфотографували, як я сідав до вагона, просили усміхатися, але лив дощ, тож фото навряд чи вийшло вдалим. Тільки я сів у вагон, як двері за мною зачинилися і потяг рушив з місця. На фронт. Я зрозумів, що події починають пришвидшуватися.

Сліпуча Орина

агон, у який я зайшов, був звичайним вантажним, але переробленим для перевезення військ. Переробка полягала в тому, що у вагоні встановили триповерхові нари, в одному з кутків зробили туалет, пробивши дірку в підлозі. У вагон набилося багатенько народу. На мене спочатку і уваги не звернули. Тільки двері за мною зачинили, як солдати почали гомоніти про вечерю.

— Кашу ж обіцяли! Де каша? Кашу! — гупали у двері, але відповіді не було. Потяг рушив із місця. У вагоні було темнувато, але хтось запалив гасову лампу, трохи розвиднилося. Солдати зсунули нари так, щоб звільнити місце посеред вагона. Всілися колом і почали розумувати, коли ж тепер годуватимуть.

— Це не раніше, аніж у Коростені. А то й далі повезуть, — сказав один.

— Та як же далі, від самого ранку нічого не їли! — не повірив інший.

Тут уже всі загомоніли, що терпіти несила.

— Домашнє вже все поїли, вчора саму кашу давали, зранку по півбуханки хліба і все! Як же це на такій їжі нам іще воювати? Ми ж, може, на смерть їдемо, а до нас така увага! Ну хіба так можна? Кажуть: «Герої, герої!», — а годувати забувають! Ганьба!

Я побачив, що так і до бунту у вагоні недалеко. І контррозвідка та клята, яка до мене причепилася, таким випадком скористається неодмінно. Тільки посадили до вагона Підіпригору, як одразу бунт там зчинився.

— Це інтенданти винні! Якщо по паперах подивитися, то годували нас кашею, ще і з тушонкою! А насправді вкрадено все! — кричав якийсь чоловік з інтелігентним обличчям, мабуть, із освічених.

— Ламаймо двері! — заволав іще один. — Нехай вечерю дають!

Кинувся до дверей, загупав.

— Зупинися, вивалишся на ходу, збиратимуть потім тебе по шматках, — сказав я найбільш буйному.

— А ти хто такий? — він двері покинув і до мене кинувся. Цей із тих діячів, що аби до кого присікається. — Ти хто такий, га? Що мовчиш!

Підійшов він до мене, аж витанцьовував, такий войовничий. Розумів же, що хоч і виламає двері, а їжа від цього не з’явиться. То краще вже побити того, хто йому суперечити насмілився.

— Ну, чого, мовчиш? — крикнув він.

— Стьопо, та припини, — спробували заспокоїти його товариші.

— Та ні! — тільки більше дратувався він. — Будуть тут мені вказувати, ламати двері чи ні! Ти хто такий, мурло? — крикнув він і штовхнув мене у груди.

Із досвіду роботи в охоронному відділенні і тих років, як сищиком був, знав я, що коли вже людина тебе штовхнула, то далі битиме. Не зупиниться, тут зайвих надій плекати не треба. Бо вже розійшлася. Треба вживати заходів. Ну, я і вжив, добряче так кулаком у щелепу. Він як стояв, так і падати почав. Я його підхопив, поклав на підлогу, щоб, дурень такий, голову собі не розбив. У вагоні одразу тиша встановилася. Вирячилися на мене солдати. Одні вороже дивилися, інші перелякано. Мабуть, цього Стьопу тут побоювалися, не чекали, що ось так лежатиме.

— Хлопці, я — Іван Карпович Підіпригора. Чули про такого? — сказав я тихо, але щоб почули.

Тиша. Придивлялися до мене. Я гасову лампу взяв, до обличчя підніс.

— Точно, він! Іван Карпович! Я його портрет у журналі бачив! Він! Що ви тут робите, Іване Карповичу? Та ви ж добровольцем на фронт пішли! То це ви насправді! А ми думали, що при штабі десь! Невже ви? — загомоніли солдати.

— Я, хлопці, справді я. Їду з вашою маршовою ротою на передову.

— Та хіба ж можна найкращого сищика імперії на фронт відправляти? Не бережуть у нас людей! Та краще б ви у тилу шпигунів німецьких ловили! Ну як так можна?

Кричать хлопці. То за кашу ледь бунту не зчинили, тепер за мене. Цього ще бракувало. А все через те, що голодні люди. Голод робить людину схильною до бунту. Особливо коли не одна людина, а цілий натовп.

— Хлопці, тихіше, не кричіть, бо даремно то все. Начальству видніше. Краще розповім вам історію яку-небудь. Якщо, звісно, спати не хочете.

— Розкажіть, розкажіть!

— Все одно не заснеш на порожній кендюх!

— Тільки таке розкажіть, що у журналах не друкували, бо я всі ваші пригоди читав!

— А я сам неписьменний, але мені хлопець читав, який у нас у майстернях робив!

— Новеньке щось, Іване Карповичу, будь ласка!

— Звісно, що новеньке, хлопці. Як можна захисників Отєчества давнім частувати? Нову історію розповім. Яка не надрукована ніде, бо ще і не написана.

— Зараз, зараз, Іване Карповичу, ми тільки розсядемося!

Всадили мене за стіл із ящиків, поставили поруч лампу, щоб видно було, розсілися навколо. Хто на нарах, а хто й на підлозі, поближче, аби чутно було мене. Жодна людина спати не пішла, хоча ж голодні, заморилися. Всі сидять і дивляться.

— Ну так от, трапилася ця історія напередодні війни. До неї вже, мабуть, готувалися, перевіряли по губерніях мобілізаційні ресурси: скільки людей є призовного віку, який стан їхнього здоров’я, на що хворіють. У нас у Полтавській губернії працювало чотири чиновники зі столиці, які брали статистичні дані з кожного повіту, щось там вираховували, складали звіти, іноді виїздили з уточненням на місця. Я би про цих чиновників і не знав, якби не звернувся до мене один з них. Приїхав зранку візником із Ромен, попросив про зустріч. Я його прийняв і одразу побачив, що