С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

Поліціянт щось занотовує.

— І після того ви подалися до готелю перевірити, чи з вашим другом усе гаразд?

— Так. Там мені сказали, що вночі він не повертався. Тоді я вирішив піти в поліцію.

Обидва знову кивають. Потім Фернісс питає:

— Яким був ваш друг того вечора?

— Е-е-е… нормальним.

— Він був у доброму гуморі?

— Начебто.

— Якою була мета його візиту?

— Чи можу я запитати, який стосунок це має до справи?

— Ви стільки років не спілкувались, і зненацька він хоче з вами зустрітися. Трохи дивно, вам так не здається?

— Люди дивні, як каже Джим Моррісон[14].

Обидвоє дивляться на мене, здійнявши брови. Одразу видно, що не фанати класичної рок-музики.

— Послухайте, — кажу я, — це просто дружній візит. Ми обговорювали різні теми, здебільшого те, чим зараз займаємося. Роботу. Нічого важливого. А тепер скажіть мені, будь ласка, до чого всі ці питання? З Міккі щось трапилося?

Здається, вони якийсь час обмірковують моє питання, а тоді Денкс закриває свого записника.

— Сьогодні було знайдене тіло, яке відповідає опису вашого друга Міккі Купера.

Тіло. Міккі. Я намагаюся проковтнути цю інформацію. Вона стає мені поперек горла. Я не можу говорити. Мені важко дихати.

— Сер, з вами все гаразд?

— Я… Я не знаю. Я шокований. Що сталося?

— Ми витягли його тіло з річки.

«Закладаюся, що він весь роздутий і зелений, а риби виїли йому очі».

— Міккі втопився?

— Ми досі намагаємося з’ясувати точні обставини смерті вашого друга.

— Якщо він упав у річку, що тут з’ясовувати?

Вони крадькома обмінюються поглядами.

— Парк «Олд Медовз» розташовується в протилежному напрямку від готелю вашого друга, чи не так?

— Ну, так.

— То що він там робив?

— Може, вирішив трохи прогулятись, аби протверезіти. А може, збився зі шляху.

— Усе можливо.

Це прозвучало скептично.

— Ви думаєте, що смерть Міккі — не просто нещасний випадок?

— Навпаки, я впевнений, що це найімовірніше пояснення. Однак мусимо перевірити й інші варіанти.

— Які, наприклад?

— Можливо, ви знаєте когось, хто хотів би зашкодити Міккі?

Відчуваю, як починає пульсувати скроня. Чи знаю я когось, хто хотів би зашкодити Міккі? Що ж, думаю, щонайменше одна людина знайдеться, але навряд чи їй до снаги розгулювати вночі парком і штовхати Міккі в річку.

— Ні, не знаю, — і трохи впевненішим голосом додаю: — Андербері — тихе містечко. Не можу уявити, хто міг би скривдити Міккі.

Обидва полісмени кивають.

— Упевнений, що ви маєте цілковиту слушність. Швидше за все, це дуже прикрий і трагічний нещасний випадок.

Як і те, що сталося з його братом, спадає мені на думку. Прикрий, трагічний і якийсь аж надто випадковий нещасний випадок.

— Нам дуже шкода, що змушені повідомити вам такі новини, містере Адамс.

— Усе гаразд. Це ваша робота.

Вони відсувають стільці. Я підводжуся провести їх до дверей.

— І ще одне.

Звісно. Завжди є «ще одне».

— Так?

— Ми знайшли у вашого друга доволі незвичний предмет. Можливо, ви зможете пояснити, що це таке?

— Спробую.

Фернісс виймає з кишені прозорий пластиковий пакет і кладе його на стіл.

Усередині я бачу клаптик паперу з намальованим на ньому чоловічком-вішальником і один шматок білої крейди.

1986 рік

— Ех ти, маловірна.

Так іноді полюбляв казати тато, коли мама не вірила, що він може щось зробити. Напевно, то був якийсь їхній «секретний» жарт, бо мама завжди по-змовницьки на нього дивилася й відповідала: «Ні, я взагалі безвірна». І обоє починали сміятися.

Гадаю, тут ішлося про те, що мої батьки не були релігійними людьми й не соромилися цього визнавати. Мабуть, тому дехто з містян вважав їх трохи підозрілими й тому так багато людей підтримували отця Мартіна в його протестах проти клініки. Навіть ті, хто розділяв погляди мами, не хотіли відкрито про це заявляти, бо це мало б такий вигляд, ніби вони суперечать Богу абощо.

Тієї осені мама схудла і постаріла. До цього часу я ніколи не замислювався про те, що мої батьки були старшими за батьків моїх однолітків (у десять років усі ті, кому за двадцять, здаються тобі стародавніми). Мама народила мене в тридцять шість і на той час їй уже стукнуло майже п’ятдесят.

Частково до цього спричинила її напружена і важка робота. Здавалося, кожного вечора вона приходила додому все пізніше, тому тато був змушений готувати вечерю, яка завше мала цікавий смак, хоч іноді її зовсім неможливо було їсти. Та найбільше клопотів — так припускав я — їй завдавали протестувальники, які щодня товпилися біля входу до клініки. Тепер їх було близько двадцяти. Крім того, їхні плакати я бачив у вітринах кількох крамниць:

«ОБИРАЙТЕ ЖИТТЯ». «ЗУПИНІТЬ УБИВСТВА».

«СКАЖІТЬ «НІ» ЗАКОННОМУ ВБИВСТВУ».

«ПРИЄДНУЙТЕСЬ ДО АНДЕРБЕРЗЬКИХ ЯНГОЛІВ».

Вони, ці протестувальники, називали себе «Андерберзькими Янголами». Я підозрював, що таку назву вигадав отець Мартін. Вони нічим не були схожі на янголів. Я уявляв собі янголів безтурботними і спокійними. А ті протестувальники мали розчервонілі злостиві пики, кричали і бризкали слиною. Озираючись назад, я розумію, що вони, як і будь-які інші радикали, вірили в те, що чинять правильно й це все задля якоїсь вищої мети. І вірили так щиро, що були ладні на все, навіть найгірше, аби досягнути своєї мети.

Під ту пору вже був жовтень. Літо зібрало свої пляжні рушники, відерця й лопатки і заховало їх подалі до наступного року. Дзвоники фургончиків, які торгували морозивом, теж поступово зникли з вулиць, а замість них тепер тріскали і бахкали підпільно придбані ракети, пахло стиглими плодами, барбекю та їдким димом багать.

Міккі гуляв з нами нечасто. Він дуже змінився після смерті свого брата. А може, це ми не знали, як поводитися з ним після того, що сталося. Він став холодним і непривітним. Він завжди полюбляв глузувати з інших, а тепер його кпини стали ще в’їдливіші. І він мав вигляд теж інакший. Міккі підріс (хоча й ніколи не був високим), його риси загострилися, а ще йому зняли пластинки. Виходило, що він більше не був Металевим Міккі, нашим другом. Ураз він став Міккі Купером, братом Шона Купера.

Навіть якщо ми й почувалися поряд із ним трохи ніяково, вони з Гоппо, здавалося, насилу ладнали. Між ними наростала ворожнеча, яка час від часу поволі вщухала, але в будь-яку мить могла враз перерости у величезну сварку. Зрештою так і сталося. Того дня, коли ми зібралися розвіяти за вітром попіл Мерфі.

Гоппо так його й не поховав. Його