Томас Харріс - Червоний Дракон

Ось ці два темні місця – плями від друкарського чорнила. Можливо, записку загорнули всередину якоїсь невинної видавничої продукції, а тоді поклали в конверт. Ось і все, – завершив Бауман. – Джеку, якщо в тебе нема питань, то я піду до суду. Зв’яжуся, коли закінчу давати свідчення.

– Потопи цих шпалерників, – сказав Кроуфорд.

Ґрем заглибився в колону приватних повідомлень у «Базікалі». («Приваблива пані королівських розмірів, молодиця 52-х, шукає Лева християнина некурця 40—70. Будь ласка, без дітей. Штучна кінцівка вітається. З несерйозними намірами не турбувати. Надсилайте фото в першому листі».)

Загубившись у болі й відчаї цих оголошень, Ґрем не помітив, що інші вже розходяться, аж тут до нього підійшла Беверлі Кац.

– Вибач, Беверлі. Що ти сказала?

Він поглянув у її яскраві очі й приязне обвітрене обличчя.

– Кажу, що рада знову тебе бачити, чемпіоне. Непоганий маєш вигляд.

– Дякую, Беверлі.

– Сол записався до кулінарної школи. Страви й досі йдуть у руку через раз, але коли буря вщухне, то приходь до нас, хай він на тобі попрактикується.

– Так і зроблю.

Зеллер пішов тинятися своєю лабораторією. Лишилися тільки Кроуфорд і Ґрем, обидва дивилися на годинник.

– Сорок хвилин до друку «Базікала», – промовив Кроуфорд. – Візьмуся-но я за їхню пошту. Що ти на це скажеш?

– Скажу, що треба братися.

Кроуфорд передав указівки до Чикаго телефоном Зеллера.

– Вілле, нам необхідно підготувати «підміну» оголошенню, якщо в Чикаго випаде джек-пот.

– Зараз я напишу.

– А я облаштую скриньку.

Кроуфорд зателефонував у Секретну службу й детально описав ситуацію. Коли він закінчив, Ґрем і досі шкрябав записку.

– Ну, у нас не скринька, а лялечка, – зрештою оголосив Кроуфорд. – Вуличні комірки для кореспонденції при пожежній інспекції в Аннаполісі. Це територія Лектера. Зубний ельф збагне, що Лектер дійсно може про них знати. Шухлядки, позначені за алфавітом. До них під’їжджають службовці й отримують завдання й листи. Наш хлопець може пильнувати їх із парку через дорогу. У Секретній службі присягаються, що зовні все пристойно. Установили ті комірки, аби піймати одного фальшивомонетника, але згодом вони виявилися непотрібними. Ось адреса. Що там із посланням?

– Доведеться публікувати два повідомлення в одному випуску. У першому він попереджає Зубного ельфа про те, що вороги ближче, ніж він гадає. Каже, що в Атланті він припустився серйозної помилки і якщо повторить її, то лиха не минути. Нібито Лектер надіслав йому «секретну інформацію», що я її сам показав доктору: чим ми займаємося, наскільки близько підібралися, які в нас зачіпки. І звернемо Зубного ельфа на друге повідомлення, яке почнеться з «твого підпису». «Палкий шанувальник…» – це перші слова другої звістки, і вона міститиме адресу нашої поштової скриньки. Іншого способу я не бачу. Навіть попри алегорії та натяки в першому повідомленні, саме попередження приверне увагу випадкових психів. А якщо вони не знатимуть адреси, то не зможуть прийти до скриньки й споганити нам операцію.

– Добре. Дуже добре. Хочеш перечекати у мене в кабінеті?

– Я б радше при ділі був. Мені треба побачитися з Браяном Зеллером.

– То йди, а за потреби я зможу тебе швидко викликати.

Ґрем знайшов голову відділу в секції серології.

– Браяне, можеш мені дещо показати?

– Звісно, що саме?

– Зразки, за якими ви визначали тип крові тощо для Зубного ельфа.

Зеллер поглянув на Ґрема крізь нижні лінзи своїх біфокальних окулярів:

– Ти щось не зрозумів у нашому звіті?

– Ні, все зрозумів.

– Щось було неясно?

– Ні.

– Інформація видалася неповною? – останнє слово Зеллер вимовив так, наче воно було неприємним на смак.

– Зі звітом усе гаразд, кращого й годі шукати. Я просто хочу потримати в руках речдоки.

– А-а-а, звісно. Це можна, – Зеллер вірив, що всі оперативники мають певні забобони щодо ловів, і був радий потішити Ґрема. – Усі зразки там, на іншому кінці лабораторії.

Ґрем пішов слідом за Зеллером повз довгі столи з устаткуванням.

– Ти читаєш Тедескі, – звернувся він до Браяна.

– Так, – кинув через плече Зеллер. – Ми тут не вдаємося до медичної експертизи, сам знаєш, але в Тедескі можна знайти багато корисного. Ґрем. Вілл Ґрем. Ти написав базову монографію про те, як визначити час смерті за діяльністю комах, чи не так? Я про того Ґрема думаю?

– Про того.

Пауза, потім Ґрем додав:

– Ти правий, Мант і Нуортева краще дослідили це питання для Тедескі.

Зеллер здивувався, почувши власні думки:

– Ну, у них більше ілюстрацій, а також таблиця інвазійних циклів. Без образ.

– Які образи? Вони кращі. Я їм так і сказав.

Зеллер зібрав із шафи й холодильника пробірки та предметні скельця і виклав їх на лабораторному столі.

– Якщо захочеш щось у мене запитати, я буду там, де ти мене знайшов. Світло на цьому мікроскопі вмикається тут, збоку.

Ґрему мікроскоп не знадобився. Він не сумнівався у висновках Зеллера. Він сам не знав, що йому треба. Підніс до світла пробірки й скельця, а також прозорий конверт із двома світлими волосинами, вилученими в Бірмінгемі. У другому конверті містилися три волосини, знайдені на місіс Лідс.

На столі перед Ґремом лежали слина, волосся й сперма, а ще – порожній простір, у якому він намагався розгледіти образ, обличчя, щось таке, що могло би витіснити безформний страх, який він усюди з собою носив.

Із динаміків на стелі пролунав жіночий голос:

– Ґрем, Вілле Ґрем, пройдіть у кабінет агента Кроуфорда. Терміново.

Там він побачив Сару в навушниках. Вона щось друкувала, а Кроуфорд зазирав їй через плече.

– Чикажці натрапили на заявку з трьома шістками, – ледь чутно промовив Кроуфорд. – Диктують її зараз Сарі. Кажуть, що частково вона скидається на шифр.

З друкарської машинки Сари виповзали рядки:

Дорогий Пілігриме,

Ти вшанував мене…

– Це воно, це воно, – сказав Ґрем. – Під час нашої розмови Лектер назвав його пілігримом.

ти дуже гарний…

– Господи Ісусе, – пробурмотів Кроуфорд.

Підношу 100 молитов за твою безпеку.

Шукай розради тут: від Йоана 6:22, 8:16, 9:1; від Луки 1:7, 3:1; до Галатів 6:11, 15:2; Діяння 3:3; Одкровення 18:7; Йона 6:8…

Друк уповільнився, і Сара почала перечитувати пари цифр агентам у Чикаго. Коли вона закінчила, список біблійних посилань розтягнувся на чверть сторінки. І підпис: «Боже благослови, 666».

– Це все, – сказала Сара.

Кроуфорд узявся за телефон:

– Окей, Честере, як усе пройшло з менеджером оголошень?.. Ні, ти правильно вчинив… І рота зашити, атож. Чекай біля цього телефону, скоро я з тобою зв’яжуся.

– Шифр, – сказав Ґрем.

– Певно,