Агата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

– Про арешт.

– А що мені слід думати? Очевидно, він німецький шпигун; так Джонові сказав садівник.

Її обличчя та голос були абсолютно холодні й невиразні. Їй байдуже чи ні?

Вона відійшла на крок чи два й торкнулася однієї з ваз із квітами.

– Ці зовсім зів’яли. Я повинна зробити новий букет. Ви не проти відійти… Дякую, містере Гастінґс.

І вона тихо пройшла повз мене, вийшла надвір і холодно ледь кивнула мені, прощаючись.

Ні, Мері точно не кохала Бауерстайна. Ніяка жінка не зуміла б зіграти свою роль з такою холодною байдужістю.

Пуаро не з’явився й наступного ранку, не було слуху й від людей зі Скотленд-Ярду.

Але в обідній час прибув новий доказ чи, радше, його брак. Ми даремно намагалися відстежити четвертий лист, який написала місіс Інґлторп увечері перед смертю. Наші зусилля були марні, і ми покинули цю справу, сподіваючись, що одного дня це дасть про себе знати. Саме так і сталося: з другою поштою прибуло повідомлення від французької фірми музичних видавців, що підтвердили отримання чека від місіс Інґлторп і висловили жаль, що їм не вдалося віднайти певну серію російських народних пісень.

Отож облишено останню надію розгадати таємницю з допомогою листів місіс Інґлторп, відправлених у той фатальний вечір.

Якраз перед чаєм я вийшов на прогулянку, щоб розказати Пуаро про нове розчарування, але, на моє роздратування, виявив, що чоловіка знову не було.

– Знову поїхав до Лондона?

– О ні, мсьє. Але сів у потяг до Тедмінстера. «Побачити аптеку молодої леді» – так він сказав.

– Дурнуватий віслюк! – вирвалося в мене. – Я ж говорив йому, що середа – це єдиний день, коли її там немає. Добре, скажіть, хай знайде мене завтра вранці, гаразд?

– Звичайно, мсьє.

Але й наступного дня від Пуаро не було жодної вісточки. Я починав сердитися, що він так безцеремонно з нами поводився.

Після обіду Лоуренс відвів мене вбік і запитав, чи піду я зустрітися з Пуаро.

– Ні, не думаю. Він може сам прийти, якщо захоче бачити нас.

– О! – Лоуренс мав дивний вигляд. Якась незвична нервозність і збудження в його поведінці зацікавили мене.

– Що трапилося? – запитав я. – Я можу піти, якщо сталося щось особливе.

– Нічого такого, але… якщо підете, скажіть йому, – він понизив голос до шепоту, – гадаю, я знайшов іще одну кавову чашку.

Я майже забув про загадкове повідомлення Пуаро, але зараз моя допитливість пробудилася знову.

Лоуренс більше нічого не сказав, і я вирішив проігнорувати свою гордість і ще раз навідати Пуаро в котеджі «Ліствейз».

Цього разу мене прийняли з усмішкою. Мсьє Пуаро був усередині. Чи не бажаю піднятися нагору? Я зійшов сходами.

Пуаро сидів біля столу, затуливши голову руками. Він підстрибнув, коли я увійшов.

– Що це? – турботливо запитав я. – Сподіваюся, ви не хворі?

– Ні, ні, не хворий. Але вирішую серйозну справу.

– Чи упіймати злочинця, чи ні? – жартома запитав я.

Але, на мій превеликий подив, Пуаро серйозно кивнув.

– Сказати чи не сказати, як говорить ваш видатний Шекспір, – ось у чому питання.

Я не переймався тим, щоб виправити цитату.

– Пуаро, ви ж несерйозно?

– Якнайсерйозніше. Найсерйозніше з усього те, що висить на волосині.

– І це?

– Жіноче щастя, mon ami, – промовив він серйозно.

Я взагалі не знав, що сказати.

– Момент настав, – задумано промовив Пуаро, – і я не знаю, що робити. Бо, як бачите, ставки великі. Ніхто, крім мене, Еркюля Пуаро, таке не зміг би вчинити! – І він гордо постукав себе по грудях.

Шанобливо помовчавши кілька хвилин, щоб не зіпсувати ефекту, я передав йому повідомлення від Лоуренса.

– Ага! – закричав він. – Отже, він таки знайшов додаткову чашку кави. Це добре. У нього більше розуму, ніж здавалося б, у того вашого зажуреного мсьє Лоуренса!

Особисто я був невисокої думки про розум Лоуренса, але утримався від суперечки з Пуаро й обережно зробив йому зауваження, що він забув мої настанови щодо вихідних Синтії.

– Це правда. Зовсім дірява голова. Проте інша молода леді була така мила. Засмутившись через моє розчарування, вона показала мені все якнайкраще.

– Що ж, добре, тоді із Синтією почаюєте іншим разом.

Я сказав йому про лист.

– Прикро, – мовив він. – Я завжди мав надії на цей лист. Значить, не судилося. Ця справа має бути повністю розплутана отут. – Він постукав себе по лобі. – Маленькі сірі клітини. «Їм це під силу», як ви тут кажете. – Тоді раптом Пуаро запитав: – Ви розбираєтесь у відбитках пальців, мій друже?

– Ні, – відповів я, досить здивувавшись. – Мені відомо, що немає двох однакових відбитків, але це все, що знаю.

– Саме так.

Він відімкнув маленьку шухляду й витягнув кілька фотографій, які поклав на стіл.

– Я пронумерував їх: один, два, три. Можете описати їх?

Я уважно вивчив докази.

– Усі значно збільшені, як я бачу. Номер один, я б сказав, чоловічі відбитки пальців: великий та вказівний. Номер два – жіночі; вони набагато менші та зовсім інші. Номер три, – я трохи помовчав, – схоже, наче там змішалися багато відбитків, але ось тут, дуже виразно, є відбиток номера один.

– Поверх інших?

– Так.

– Ви впізнали їх безпомилково?

– О так; вони ідентичні!

Пуаро кивнув і, обережно забравши в мене фотографії, замкнув їх знову.

– Гадаю, – сказав я, – що, як завжди, ви не збираєтеся пояснювати.

– Навпаки. Під номером один були відбитки мсьє Лоуренса. Під номером два – мадемуазель Синтії. Вони не важливі. Я просто дістав їх для порівняння. З номером три трохи складніше.

– Так?

– Як бачите, вони дуже збільшені. Можливо, ви помітили, що весь знімок наче розмитий. Не описуватиму спеціальний прилад, порошок для зняття відбитків і решту того, що я використовував. Це загальновідомий для поліції процес, із допомогою якого можна отримати знімок відбитків пальців з будь-якого об’єкта за дуже короткий проміжок часу. Гаразд, мій друже, відбитки пальців ви побачили, залишається назвати той предмет, на якому їх залишили.

– Кажіть уже, мені не терпиться почути!

– Eh bien! Третя фотографія зображає значно збільшену поверхню крихітної пляшечки з верхньої полички в шафці з отрутами в аптеці лікарні Червоного Хреста в Тедмінстері – це звучить як «будинок, який збудував Джек!»

– Боже праведний! – викрикнув я. – Але що на ній робили відбитки пальців Лоуренса Кавендіша? Він не наближався до шафки з отрутами в день, коли ми там були.

– О, таки наближався!

– Неможливо! Ми постійно були разом.

Пуаро похитав головою.

– Ні, мій друже, була мить, коли ви не були разом. Ви не могли в ту мить бути разом, інакше не було б необхідності кликати