Борис Дмитрович Грінченко - Серед темної ночi

було їй чогось гидко їсти, i вона вiддавала їх дiтям або викидала. А одного разу хотiв подарувати їй гарну червону стрiчку. Вона не взяла i втекла вiд його.

Проминув мiсяць. Левантина стомилася так, що наважилася кинути службу i сказала про це хазяїновi. Той здивувався:

— Чого? Через що?

Вона почала казати, що дуже важко жити, що нiколи спочинку нема, сама лайка, а то й бiйка. Але Квасюк нiяк не хотiв її пускати:

— I не вигадуй! I не видумлюй! Що це ти? Яке ж ти маєш право кинути мене без наймички? Мусиш бути, аж поки я нову знайду. А що тобi важко, дак цього бiльше не буде.

Мусила Левантина зостатися, i справдi їй покращало: хазяйка вже не годувала її потиличниками i менше лаяла, хоч позирала на неї ще лютiшими очима, бо як засварився з нею чоловiк за Левантину, то аж попобив її.

Але сам Квасюк почав чiплятися дужче. Скоро Квасючка одвихнеться з дому, вiн зараз посадить дiтей у крамницi, а сам до неї та й починає пiдлабузнюватись. Одного разу хотiв обняти, дак вона йому такого стусана дала, що аж поточився.

— Оце, яка сердита! — каже немов ласкавенько, а в самого банькатi очi так i зайнялися.

— Не в'язнiть, дядьку! — закричала Левантина. — Бо, їй-бо, втечу!

— Дурна ти! — вiдказав Квасюк, знову пiдходячи до неї та заступаючи їй дорогу так, що вона опинилась аж у кутку бiля печi. — Чого тобi тiкати? Не будь така сердита до мене, то я тебе как куколку наряджу, а хазяйка не посмiє й слова тобi сказать. Любить буду так, що аж!.. — I його нахабнi очi зажеврiли, впиваючися в неї.

— Не займайте мене, бо кричатиму!

— Пустяки! Разлi я звєр якой, чи що, щоб од мене кричать! Та я й займать тебе не буду, коли ти не схочеш. Я до тебе добрий, то й ти будь до мене добра.

Левантина почала совати рогачем у печi, а вiн тим часом ущипнув її за руку.

— От одiйдiть, дядьку, бо, їй-бо, оцим рогачем так i дам! — скрикнула вже зовсiм сердито Левантина.

— А я рогач у тебе однiму, а тогда тебе поцiлую.

— У вас є жiнка, — її й цiлуйте, а не мене!

— Стану я таку погану цiлувать!

— А нащо брали?

— Бо глупой тогда був.

— Ну, то будьте ж тепер розумнi та не в'язнiть до мене!

У другiй хатi почулась Квасюччина хода, Квасюк зник з кухнi в двiр.

Прийде Левантина в крамницю чогось узяти в хазяйство, — вiн їй знов те спiває. Вона вже була рада, що Квасючка не допускала її до крамницi, а сама туди ходила. Та те мало помагало, бо вiн завсiгди так прирозумiє, щоб де самому її застукати.

— Дядьку, казала Левантина, — коли ви до мене чiпляєтесь, то давайте менi рощот!

— _ Не дам.

— То я втечу; хай вам i грошi зостаються.

— Не втечеш, потому шо в меня твой пашпорт, а без пашпорту тебе в одну минуту в полiцiю заберуть.

Левантина бачила, що вона в неволi, все думала, як би з сiєї неволi визволитися, i не могла нiчого вигадати.

II

Як хазяїн виходив чого з крамницi, то замiсто його сидiла хазяйка, а як i хазяйки не було або їй нiколи, то, на другий мiсяць служби Левантининої, Квасюк став посилати туди Левантину. Замкне шухляду з грiшми та й посадить дiвчину, поки сам увiйде. Згодом, привчившися, вона, було, часом дещо й продасть iнодi — таке, що йому цiну знає.

Одного разу вона сидiла отак у крамницi, коли ввiйшло щось. Був осiннiй хмарний вечiр, а скупi Квасюки шкодували рано свiтити, — у крамницi було поночi, i Левантина тiльки й побачила високу постать якогось чоловiка в пальтi.

— А дайте чвертку табаку! — попрохав покупець.

Левантина здригнулася вся, всiєю своєю iстотою.

Перед нею стояв Роман.

I вiн пiзнав її i спинився здивований, навiть уражений, не знаючи, що казати. Та швидко схаменувся:

— Левантина!.. Штука! Каким таким образом тут очутилась?

Вона стояла перед ним нерухома, i щось не давало їй дихати, не давало говорити.

— Служиш тут, чи как?

— Служу…ледве вимовила вона, i в цю мить увiйшов Квасюк.

Роман зараз же кинув розмовляти з Левантином, i вона пiшла з крамницi. Але Квасюк, увiходячи, дочувся, як вони розмовляли, покликав згодом Левантину i почав її допитуватися — хто цей парубок i через що вона його знає. Вона сказала, що з одного з ним села.

Здавалася зовсiм спокiйною, хоч уся холола. Дожидала ночi, як бога, щоб зостатися самiй. Зосталася, та не полегшало. Не могла заснути. Все минуле, все тяжке й болюче встало, ожило новим життям i пекло її, мордувало.

Присягання, божiння, i тодi зрада й ганьба, неслава, сором!.. А вiн живе тут, нiкуди не поїхав, гарно вбраний… живе добре, мабуть… i покинув її, забув, мов то не вiн присягався, не вiн занапастив їй життя!..

Нащо доля знову їм зустрiтися судила? Краще б вона його не бачила, не чула про його нiчого, тодi б вона думала, що, може, вiн умер або живе десь далеко, у злиднях, у горi й нiчим не може їй допомогти. Тодi б їй було легше. А тепер!..

Пекучий жаль обнiмав її за молодим занапащеним життям… жаль на себе й на його… зрадника…

Самий жаль на його. Якби вона могла його клясти, може б їй було легше. Але вона не могла.

Вона казала собi, що не любить його бiльше пiсля того, як вiн так iз нею зробив, але зла, зненавистi не було в неї до його.

А тi згадки, тi проклятi згадки минулого, недовгого i так страшно розбитого щастя!.. Це ж усе минуло, його немає й не буде вже нiколи… Навiщо ж їй згадується, як його очi зазирали їй у вiчi при мiсячному сяєвi?.. Бачить той погляд… чує його палкi уста на своїх устах… i як його дужi руки, обнявши її, забравшiї її всю цiлком, пригортають так могуче i так боляче-солодко!..

Безщасна кидалася по лiжку, сон утiк од неї далеко, зляканий палкими неспокiйними образами… образи минулого щастя мiшалися з образами перебутої ганьби й сорому… йшли один за одним, як хвилi в рiчцi, i не було в неї сили припинити їх, прогнати вiд себе i хоч на мить угамувати цю муку.

I довго це дiялось…

Крiзь маленьке вiконце вже починало сiрiти першим уранiшнiм свiтом. Чути було, як хтось уже проїхав улицею, а