Олена Бачинська - Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Судячи з жалуваних грамот «мюльк-нааме», експлуатація місцевого осілого населення поступово набувала все більшого значення у господарствах татарської знаті Кримського ханату. Землі знаті обробляли або невільники, або — значно частіше — напівзалежні поселенці, до яких належали як незаможні одноплемінники, які потрапили до тієї або іншої форми залежності від більш заможних татар, так і колишні «ясирі» — вільновідпущені полонені. Джерела засвідчують прагнення татарських землевласників надавати своїм невільникам землю й худобу і переводити їх у напівзалежний стан. За це вони мали або відпрацювати кількаденну панщину, або сплачувати землевласникові продуктову ренту. Наприклад, мансурського бея цілком влаштовувало, якщо звільнені ясирники працювали на нього за це три дні на тиждень, а в інший час мали змогу обробляти виділені їм у користування наділи.

Небагаті вільні татари, одноплемінники бея, також виконували на його користь незначні повинності у формі панщини. Так, піддані Аргинів, «усі старі й молоді... слухалися і підкорялися йому», і, «як за часів предків, були зобов’язані косити, орати, йти з ним, куди він накаже». Вільне татарське населення, яке мешкало на виділених мурзам землях, сплачувало землевласникові десяту частину «з хліба» після збирання врожаю. Загалом, залежність татар була суттєво менш обтяжливою, ніж у звільнених ясирників, і набагато легшою, ніж панщина, яку мали відбувати залежні селяни в Речі Посполитій чи Московському царстві. Порівняно з тамтешніми холопами навіть колишні ясирники у татар жили значно легше й вільніше.

Колишні вільні татари потрапляли у залежність від беїв так само, як це відбувалося з колишніми вільними общинниками, номінально рівними між собою, у численних середньовічних суспільствах Європи та Азії. Вони, «будучи без притулку», зверталися до багатих беїв «за милістю і заступництвом», і, отримавши цю «милість», зголошувалися за неї служити благодійнику «все життя». Експлуатація таких залежних людей з часом поступово посилювалася, але ніколи не була надто обтяжливою. Так, напередодні загибелі Кримського ханату татари, які сиділи «на мурзинській землі», мали сплачувати власникові десятину «з хліба», а також відбували малосуттєву, порівняно з українськими кріпаками, панщину: «На сіножать же і на жнива... два дні ходили і більше, скільки з паном домовляться». Часом кількість днів панщини могла сягати шести, восьми, десяти, найбільше — дванадцяти днів на рік. До цих робіт долучалося і вільне населення «сусідніх сіл», яке мало з’явитися на «запрошення мурзи», часом навіть «з возами».

Згадка про жнива засвідчує вагоме значення зернового землеробства у господарствах кримської знаті. Вирощували тут жито, пшеницю, ячмінь, просо і овес, а наприкінці XVIII ст. було навіть здійснено спроби культивування рису. Хліба часом родило стільки, що його могло вистачати навіть на експорт. Так, Шарль де Пейсонель писав, що татари «заорюють значні простори землі і провадять величезну торгівлю зерном». Значну кількість хліба давали північнопричорноморські володіння Кримського ханату, такі як Буджак, Єдисан, Джамбайлук і особливо Єдичкуль. Надлишки місцевого зерна йшли на продаж, передусім до найближчих морських портів. Іоганн де Тунманн вже напередодні російського завоювання півострова зазначав, що кримські татари вирощують «майже усі сорти хлібів, переважно пшеницю, ячмінь і просо, особливо крупнозернисте, червоне і жовте... тарі і чечевицю».

Окрім зернових, вирощували також технічні культури, такі як льон і тютюн. Кліматичні умови південного Криму дозволяли вирощувати так званий «кримський льон», який мав унікальні характеристики і тому його високо цінували. Вирощували льон переважно в районі сучасної Алушти.

Тютюн спочатку вирощували винятково для потреб місцевого населення, але уже наприкінці XVI — у XVII ст. його посіви значно збільшилися, а якість покращилася завдяки насіннєвому матеріалу, завезеному зі Стамбула та азійських провінцій Османської імперії. Запашний кримський тютюн послуговувався значним попитом у Європі, завдяки чому торгівля ним забезпечувала ханську скарбницю значними прибутками.

Технічні прийоми обробляння землі були у кримців доволі простими. Для оранки, яка розпушувала і перевертала верхні родючі шари ґрунту, використовували плуги. У Криму було відомо три основних різновиди плугів, які мали характерні особливості і використовувалися у різних кліматичних зонах півострова. Їх поява і розповсюдження були обумовлені низкою завдань, які стояли перед землеробами залежно від ґрунту, який їм доводилося обробляти.

У степу використовували чель-сабан — великий важкий колісний плуг, до якого запрягали до 8—10 волів. Він був призначений для оранки кряжистого цілинного ґрунту. У гірських районах і на узбережжі використовували сабан — гостроконечний ралоподібний плуг, призначений для розпушування кам’янистого ґрунту. Зазвичай у нього запрягали двох чи навіть одного вола. Нарешті у передгір’ях, де земля була м’якою і родючою, використовували плуг третього типу. Він з’явився найпізніше з трьох і мав два колеса, які кріпили на його передній частині. Складався він з широкого напівкруглого лемеха, встановленого майже горизонтально, лише з незначним ухилом щодо поверхні землі, і вертикального ножа, який відрізав шари ґрунту. Цей плуг був найбільш схожим на наш звичний — ніж у ньому різав землю, а лемех перевертав.

Для розпушування ґрунту після оранки використовували борони. Найпростіші з них виготовляли безпосередньо перед боронуванням з колючих кущів, які вирубували і зв’язували, отримуючи таким чином наїжачену в’язанку. Такі борони мало цінували, і після закінчення робіт їх зазвичай викидали або спалювали. Використовували такі примітивні борони переважно кочові землероби. Осілі землероби використовували більш складний різновид борони — легку дерев’яну раму зі скерованими вниз гострими кілками-зубцями.

Строго впорядкованої сівозміни татари не знали, однак найбільш частою була така схема зміни культур: на перший рік після підняття цілини сіяли пшеницю або просо, на другий — ячмінь, потім — жито, а на четвертий рік — овес. Після цього ділянку залишали і кілька років її не обробляли, після чого землероби знову поверталися до неї і повторювали описаний цикл.

Зібране зерно зберігали у спеціальних зернових ямах, обмащених глиною. Вони мали грушеподібну форму — з вузьким вхідним отвором і камерою, яка розширювалася вусібіч. За своєю формою вони нагадували великі керамічні посудини, закопані у землю. Нерідко такі ями не просто висушували, але й випалювали зсередини і обкладали соломою.

У господарствах підгірських та південнобережних областей Кримського ханату значно важливішими, ніж зернове землеробство, були садівництво, виноградарство, городництво. Вже сама назва ханської столиці Бахчисарая, яку можна перекласти як «сад-палац», засвідчує значення місцевих садів. Найбільш сприятливими для розвитку садівництва були долини річок Альма, Бельбек, Кача, Салгір, Озенбаш, околиці Карасубазара, Старого Крима, Акмесджита і, звичайно, Південний берег. Із садових культур відомі були яблуні, груші, вишні, черешні, грецькі (волоські) горіхи, айва.

Кочовики-татари, осідаючи на землю, запозичували навички садівництва і городництва у місцевого дотатарського населення, зберігали й розвивали їх. У городників найбільшою