Олена Бачинська - Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

дуже цінували під час важкої оранки, коли доводилося піднімати вікову кряжисту цілину. Крім того, зі шкір цих тварин виготовляли міцні ремені для кінської збруї і м’які чарики або чарухи — цільношите і майже не зношуване взуття без підошви. Буйволиці ж давали жирне, калорійне і смачне молоко.

Недоліком у розведенні буйволів була їхня теплолюбність, через що у зимовий час для них доводилося облаштовувати теплі хліви-напівземлянки, а в гірському Криму — закриті стійла у печерах. Ще однією проблемою, за умов посушливості Таврії, була любов буйволів до води. У джерелах згадано випадки, коли буйволи, зачувши вологу, починали мчати риссю, внаслідок чого псували віз і вантаж, чи навіть калічили візника.

Ще однією поширеною тягловою твариною кримських татар був віл. Він мав меншу «прохідність», ніж буйвіл, однак був тихим і слухняним, добре розумів накази власника і практично не потребував нагляду. Не дивно, що з часом саме воли стали основним транспортним засобом українських чумаків, які рушали у Крим за сіллю, — навіть без нагляду воли не розбрідалися далеко від місця, де їх залишив господар. Волів виводили на важку роботу з дворічного віку, коли у них остаточно сформується й укріплюється скелет.

Нарешті, розводили у Кримському ханаті й зовсім вже екзотичних з нашої точки зору верблюдів. На півострові були відомі два види цих тварин — бурий або гнідий одногорбий дромадер і білий двогорбий бактріанський, якого цінували значно більше за першого. Дортеллі згадував, що з ханату «багатьох верблюдів виводили до Азії для розведення їхньої породи», що, ймовірно, може свідчити про певні позитивні якості кримських верблюдів, які цінували на Сході. Можливо, вони були пов’язані зі змінами у раціоні харчування — на півострові не росла верблюжа колючка, і кораблі пустелі пристосувалися їсти молоді комиші, суху степову ковилу і колючий курай. Ще у першій половині XIX ст. у степовому Криму від Гезлева (Євпаторії) до Op-Капи можна було бачити численні стада цих тварин, які згодом практично зникли.

На окрему згадку заслуговує конярство, якому кримські татари приділяли особливу увагу. Як вважають окремі дослідники, у Криму здавна паралельно і практично не змішуючись існували дві породи коней. Першими тут ще за часів палеоліту з’явилися так звані тарпани, характерними ознаками яких був невисокий зріст, товста горбоноса голова, невибагливість і висока фізична витривалість. Друга порода — більш струнка і швидка — з’явилася на півострові, коли сюди прийшли скіфи.

Табуни коней у степу перебували під невсипущим наглядом досвідченого табунника, доброго народного знахаря-ветеринара, який знався на селекційній справі. Татарські коні відрізнялися витривалістю і вірністю, про що збереглося чимало свідчень іноземних спостерігачів. Важливими були коні й для приготування кумису, гострих смачних сирів. Під час походів конину масово вживали у їжу, причому забивали з цією метою лише загнаних та геть знесилених коней.

Оскільки скотарства було недостатньо для задоволення навіть основних потреб татар, вони здавна доповнювали його нескладним напівкочовим землеробством. Практикували його переважно найбідніші татари. Французький посол Шарль де Пейсонель, який жив у Криму в середині XVIII ст., зазначав, що степові татари вважали обробляння землі ганебним заняттям. А російський мандрівник В. Ф. Зуєв, який побував на півострові напередодні приєднання його до Російської імперії, вказував на «несхильність» кримських татар до землеробства і пояснював цим ту обставину, через які «...в цьому краї Криму хліборобство досі не запроваджувалося і запровадити важко». Барон Тотт же писав про обробляння землі татарами таке: «Зоравши абияк сохою свою ниву, він (татарин-хлібороб) кидає на неї зерна хліба або суміш із зерен динь і кавунів з горохом і бобами і, не потрудившись навіть прикрити їх землею, залишає ниву напризволяще».

Справді, спочатку серед кримських татар було поширене так зване кочове землеробство. Навесні вони зазвичай орали й засівали в степу ділянки і місцях своїх традиційних зимівок, після чого рушали кочувати. Повернувшись до часу збирання врожаю, татари прагли знову осісти у цій місцевості на зимівку. Цей цикл повторювався з року в рік, так відбувалося і у XV ст., і у XVIII ст., про що не повідомляють різні мандрівники і дипломати, які мали змогу ознайомитися з життям і побутом татар. Таке примітивне татарське землеробство було ризикованим — потрава дикими тваринами, посуха, нашестя сарани могли легко знищити увесь і без того не надто великий урожай. Наприклад, 1492 р. московський посол писав, що «орда голодная добре, хлеб ся у них не родил, и они сказывают, тово деля к Волге пошли, чтобы им чем было прокормитця».

Упродовж XVI—XVIII ст. татари поступово осідали на землю і переходили до осілого землеробства. При цьому відбувалося це майже винятково на півдні Кримського півострова, на родючих рівнинах і неподалік від міст Кафи-Феодосії, Судака, Керчі, ханської столиці Бахчисараю і давнього Старого Крима (Солхата). Представники кримськотатарської знаті прагли закріпити за собою постійні земельні володіння із залежним населенням. Уже з XVI ст. хани, які були верховними власниками значних земель, усе частіше надавали своїм наближеним сановникам орні землі, пасовиська, сіножаті, сади та млини. Жалувані грамоти від імені правителя зобов’язували отримувачів піклуватися про свої землі і місцевих мешканців, облаштовувати та обробляти наділи.

Прикладом таких жалуваних грамот на наділи є ярлик хана Саадета Герая від 1530 р., згідно з яким було пожалувано землю Ібрагіму Ефенді з умовою, щоб він «володів названою землею, сіяв і обробляв її без будь-яких перепон». За свідченням турецьких істориків, усіляко сприяв переходові своїх підданих від кочового до осілого способу життя кримський хан Сахіб І Герай (1532—1550 рр.): «Мешканці Криму не мали до нього жител, а вели життя кочове, переходячи з місця на місце. Сахіб Герай наказав зламати вози, які слугували їм для переїздів і перевезення сімей та майна, і призначив їм постійні місця проживання, надавши кожному достатню кількість землі і наказавши будувати будинки і села на (усьому) півострові Кримському від Ферх-Кермана (на перешийку) на півночі до Балаклави на півдні, і від Кафи до Гезлева». Слід, звичайно, розуміти, що перехід до осілого способу життя та землеробства відбувався переважно стихійно і самостійно, а історики пов’язують з наказами хана об’єктивні процеси, що відбувалися в кримськотатарському суспільстві під дією об’єктивних економічних факторів.

Від XVII—XVIII ст. і до наших днів збереглися заповіти заможних татар, у яких, зокрема, перераховано орні землі, фруктові сади і млини. Наприклад, перелік майна Ахмет-аги, який помер 1681 р., містив згадку про 36 ділянок орної землі, окремо — земель для вирощування льону, про млин і п’ять фруктових садів, три виноградники і вісім чаїрів — лісів з фруктовими деревами