Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

крутий укіс вкритого кам’яними брилами схилу, коли се раптом вийшов на місце, звідки було видно замок — до нього було рукою сягнути, і стояв він у самому центрі рівної пласкої поверхні на вершині пагорба. Дерева пустили корені в розтрощені мури, а зруйнована брама, що вела до дитинця, була напівзадушена кущами, тернами та кропивою. Не без труднощів пробиваючись крізь хащі, подерши вбрання своє терням, вийшов я зрештою, як і Жерар де Вентейон у давньому рукописі, на північний край замкового двору. Між плитами дитинця вкорінилися величезні лиховидні бур’яни, що поздіймали догори своє товсте й м’ясисте листя, яке з початком осені вже набрало зловісних, тьмяних брунатно-червоних і пурпурових барв. Однак невдовзі відшукав я трикутну плиту, згадану в рукописі, та без анінайменшого зволікання чи вагання натиснув на неї ступнею правої ноги. 

І пройняли мене нестямний трем і трепет відчайдушного тріумфу, змішаного з дещицею тривоги, коли велика кам’яна плита легко одійшла під моєю стопою, відкриваючи темні східці з граніту, достоту як у прочитаній раніше історії. Отоді на якусь мить у моїй уяві стали загрозливо реальними усі ті непевні жахи, що на них натякали чернечі легенди, і зупинивсь я перед чорним отвором, що вже готовий був мене поглинути, та замислився, чи то, бува, не якісь сатанинські чари штовхають мене туди, наражаючи на небезпеки невідомого жаху та незбагненної загрози. 

Одначе вагавсь я лише кілька митей, а тоді відчуття небезпеки поблякло, жаскі чернечі перекази перетворилися на фантастичний сон, а довкола мене, неначе обійми коханих рук, стиснулися чари речей, які годі навіть намагатися визначити, речей, які ставали дедалі ближчими та досяжнішими. Я запалив світоча та спустився на сходинку, і наді мною беззвучно стала на місце у вимощеному плитами дитинці трикутна брила — достоту як за Жераром де Вентейоном. Поза всяким сумнівом, їй надавав руху якийсь механізм, на який діяла вага людини, що тиснула на східці; та не зупинявсь я, аби збагнути його modus operandi126 або задуматися, чи є якийсь інший шлях, що дав би мені змогу видобутися з глибин на поверхню. 

Було там, либонь, десь із дюжину сходинок, які закінчувались у низькому, вузькому, затхлому склепінчастому підземеллі, де не було нічого матеріальнішого за притрушене порохнявою павутиння. Діставшись кінця приміщення, знайшов я невелику дверну пройму й пройшов крізь неї до наступного склепу, той відрізнявся від першого лише тим, що був більший та порохнявіший. Я пройшов крізь кілька таких склепів, а потім опинивсь у довгому проході чи то в тунелі, який подекуди був наполовину загачений кам’яними брилами та купами битого каміння, що обвалилося з його поруйнованих стін. Той прохід був дуже вогкий і сповнений нудотного запаху застоялої води та підземної плісняви. Не раз мої ноги втрапляли у невеликі калюжі, а згори на мене падали краплі такі сморідні та мерзенні, немовби сочилися з якогось гробівця. 

Мені здавалося, неначе поза мерехтливим колом світла, яке відкидав мій світоч, я помічаю кільця тьмяних і тінистих змій, що відповзають кудись у пітьму, коли я наближаюсь; не був я певен, чи то насправді були змії, а чи то лише потривожені тіні, що відступали геть, являлися очам, які ще не призвичаїлися до мороку склепів. 

Повернувши за раптовий вигин проходу, побачив я останню річ із тих, які міг сподіватися побачити — проблиск сонячного світла там, де тунель, вочевидь, закінчувався. Таке я міг уздріти хіба уві сні. Заледве чи знав я, що са́ме чекав там знайти, одначе се видиво було геть неочікуване. В якомусь сум’ятті почуттів поквапивсь я далі, спіткнувшись, ступив в отвір і опинився, кліпаючи, у світлі яскравих сонячних променів. 

Ще до того, як мої думки та зір прояснилися достатньо, щоб зауважити довколишній краєвид, мене приголомшила дивна обставина: хоч увійшов я до склепів раннього пообіддя і мої мандри ними тривали не більше за декілька хвилин, а проте сонце вже котилося до небокраю. Світло теж було іншим — водночас яскравішим і м’якшим, аніж світло сонця, що бачив я над Аверойном; саме небо було насичено блакитним, без жодного натяку на осінню блідість. 

Тепер я, дедалі сильніше ціпеніючи з подиву, роззирнувся довкола себе і не знайшов анічогісінько знайомого чи бодай правдоподібного у тій сцені, на якій я до сього з’явився. Попри всі розумні сподівання, не було тут ані жодної подоби пагорба, на якому стояв замок Фоссфламм, ані прилеглих до нього земель; натомість навколо мене розкинувся спокійний край пагористих лук, якими звивалася золотосяйна річка, плинучи у бік моря, темно-лазурові води якого виднілися понад верхівками лаврових дерев… Одначе в Аверойні немає лаврових дерев, а від моря його відділяють сотні миль: судіть самі, якими ж то цілковитими були сум’яття та спантеличення, що охопили мене тієї миті. 

Та сцена була сповнена такої чарівності, якої мені ще ніколи не випадало уздріти. Трава на луках під ногами була м’якіша й блискучіша за смарагдовий оксамит і рясніла фіалками та різнобарвними асфоделями127. Темна зелень падубів відбивалася у золотавій річці, а ген удалині, на пологій вершині понад долиною, побачив я блідий відблиск мармурового акрополя. Усе було позначене ніжною та м’якою весною, що межувала з пишним літом. Я почувався так, наче потрапив до краю класичного міфу, до легенди Греції; мить за миттю увесь мій подив, усе зачудування щодо того, як я сюди потрапив, потонули у відчутті дедалі сильнішого захвату від досконалої, невимовної краси краєвиду. 

Неподалік, у лавровому гаю, сяяв у пізніх променях сонця білий мармуровий дах. Мене вабила туди та сама принадність, яку я відчув, побачивши заборонений рукопис і руїни замку Фоссфламм, одначе зараз вона була набагато могутніша та нагальніша. З якоюсь незбагненною впевненістю знав я, що саме там завершаться мої пошуки, саме там дістану я винагороду за свою шалену та, либонь, не надто благопристойну цікавість. 

Увійшовши до гаю, поміж деревами почув я сміх, який гармонійно поєднувався з тихим шелестом листя на ніжному, духмяному вітерці. Мені здалося, що побачив я невиразні постаті, які розтанули поміж стовбурами дерев, щойно я наблизився; одного разу стежку мені перебігло кошлате цапоподібне створіння з людськими головою і тулубом, немовби переслідуючи німфу, яка від нього тікала. 

У самому серці гаю знайшов я мармуровий палац, який мав портик з доричними колонами. Коли я наблизився до нього, мене зустріли дві жінки, вбрані як античні рабині, і хоча моя грецька була вкрай кепська, я без жодних труднощів збагнув їхню мову, що відзначалася аттичною128 чистотою. 

— Наша господиня, Нікея, чекає на вас, — сказали вони мені. Вже більше не міг я нічому дивуватись, а просто прийняв своє становище, відклавши усі запитання та припущення, як той, хто зрікається себе, поринаючи в чарівний сон. Певно, думалося мені, то й був сон, і я досі лежу в ліжку у монастирі, а проте ще ніколи досі не обдаровував мене сон такими ясними нічними видіннями виняткової краси. Внутрішня оздоба палацу була позначена розкішшю, що межувала з варварською і, вочевидь, належала до періоду занепаду Греції з притаманним йому змішанням грецької культури зі східними впливами. Мене попровадили крізь передпокій, що виблискував оніксом і полірованим порфіром129, до розкішно вмебльованого покою, де на ложі, оббитому пишними тканинами, напівлежала жінка, вродлива, неначе богиня. 

Коли я побачив її, мене від голови до п’ят пройняло дрожем несамовитого та дивного відчуття. Мені доводилося чути, що іноді