Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

де вже криво посміхався дует «ТуМан», невдало удаючи радість за колегу. Чулок спробував підійняти Ваніну руку догори, але в них була велика різниця в зрості, тому ведучому вдалося тільки підштовхнути лікоть переможця на кілька сантиметрів. 

Очманілий Ваня намагався не заплакати від щастя, а Чуловський на шаленій швидкості ніс урочисті дурниці про світове визнання і старт кар’єри. Це тепер Ваня розумів, що то були дурниці для бабусь і маленьких дівчат, а тоді він був певен — попереду на нього чекає велика кар’єра з особистими гримерними, літаками й, мабуть, кокаїном та натовпом породистих жінок. 

— Ось він, новий золотий голос України! — заверещав Чулок у мікрофон й знову підштовхнув Ваню під лікоть — підійми, мовляв, руку, привітай людей яскраво, бо стоїш стовпом, зараз глядач засумує. 

Згадавши мамину настанову — поводитись чемно, скромно, не ганьбити родини, Ваня опустив лікоть попри спротив ведучого і промовив: 

— Та какой я золотой? 

Отримавши нарешті хоча б якийсь пас від переможця, Чулок почав реагувати: 

— От бачите, який він у нас скромний, цей Йоан З Вами, давайте йому поплескаємо! 

Зал старанно зааплодував навіть без команд рядних керівників, а Чуловський все не вгамовувався: 

— То, якщо ще не золотий голос, може, погодишся на срібний? 

Остаточно перелякавшись, Ваня тоді сказав: 

— Пока бронзовий. 

Цю фразу потім нарізали й повторили безліч разів у новинах. Тоді про бронзу неодмінно згадували журналісти, ведучі концертів, звичайні перехожі й навіть дружини поліціянтів. 

Але розповідати про все це Ваня не збирався: 

— Та ХЗ, якось прижилося, — відповів він Віталіку й вирішив нагадати про страхову: — Нам все одно треба заїхати до ефіру до страхової Роми, інакше чим їх лякати? 

— От ти неугомонний! Та я тебе говорю — руб за сто, шо оні уже дату поліса заднім чіслом помєнялі, шоб пацану нє платіть. Тєм болєє, он уже уволєн. Голий Вася! 

— Їм потрібні гроші. І страхову можна налякати тільки ефіром. 

— От і лякай. Мнє надо дєло закривать, — похмуро відповів йому опер, прискорився на спуску із моста й пірнув праворуч у двори, підрізавши одразу декілька автівок, що рухалися прямо. 

* 

В управі було людно — схоже, знову відбулася якась політична заворушка, бо коридорами водили купу однакових пацанчиків у чорному, на кожному наручники — не протовпитися. 

— Куди? — підвівся назустріч експертам черговий. 

— Туди, — неввічливо відповів йому Віталік, коротко засвітив ксіву й потягнув Ваню за собою. 

— Е, — не здавався черговий. — Етіх тока в браслєтах! 

Він, мабуть, вирішив, що Ваня теж із цих, в чорному — а що поробиш, якщо темне практичніше й взагалі його висмикнули з похорону, навіть не наклавши грим. Залишкам бада-буму сподобалося порівняння зі суворими пацанчиками, що скидалися на професійних хуліганів. Бада-бум любив таке. 

Ваня злякався, що зараз якийсь наркоконтроль зі собакою чи без неї викупить його по очах й укотре засумував за темними окулярами Alexander McQueen, які розчавив у машині, сівши на них після виступу на відкритті нової парковки «Каравану». Зараз вони б стали у пригоді. Треба було купити щось копійчане, на розкладках у метро, якщо вже немає грошей на хороше. 

Але його вчили, що в артиста окуляри, як і взуття, мають бути брендовими та дорогими, інакше тобі ніхто грошей не дасть. От він і чекав біля моря погоди — коли настане зима, новорічна робота й можна буде купити хороші окуляри на розпродажу. І не дочекався. Що ж, якщо його зараз заарештують за підозрою у вживанні наркотичних речовин, він знатиме, що він у тому винен сам. Тільки сам. Скрізь і завжди сам. 

Віталій тягнув його коридором, крізь натовп з поліціянтів та заарештованих. Хтось щось бурмотів, хтось демонстративно й голосно харкав під ноги, Ваня намагався згадати, коли він востаннє був у поліції не зі зйомками, а просто так, як громадянин. Давно, мабуть, давно, ще коли… 

Опер не дав бада-буму шансу на цікаві дослідження Ваніного минулого — посмикав якісь двері. Зачинено. Звідти щось пробурчали, він щось відповів. Стояли довго, Ваня вже заплутався у думках, як нарешті клацнув замок. Віталій відчинив двері приймальні й заштовхнув Ваню всередину. 

Біля столу стояли двоє у формі — обидва коротко стрижені щокаті високі товстуни, схожі на братів. Один із них подивився на Віталія, скривився й мовчки вийшов. Другий лишився, сперся сідницями на стіл й потягнувся по течку. 

— Здравія желаю, — для форми пробуркотів Віталій, проходячи до столу. 

— Поздно. Пройобане здоровля, — обізвався офіцер і розкрив течку, кинувши погляд на Ваню, який стояв біля дверей, намагаючись злитися з інтер’єром. 

— Бронзовий Голос, — пояснив Віталій наявність напарника, ніби це щось означало. 

— Та хоть жєлєзная жопа, — відпасував господар кабінету й змінив тон. — Значить, зальотниє. Два з Ржищєва, один с Канєва. Рєзалі тарєлкі по ночам. Хто-то с ніх скалолаз, потому шо рєзалі нє только с криши, но і с послєдніх етажей. 

— А дє ето ви їх вицепілі? — поцікавився Віталій, несподівано дістав зі слінга на грудях чохол й вичепив звідти окуляри. Бада-бум злякався такого збігу — сам же щойно думав про окуляри, Ваня вгамував його — мовчи, людина просто вже у віці, далекозорість чи ще щось. 

— Та сусіди спалили. Дідусь якийсь надто пильний. 

— Сталінскій сокол? 

— Вохра, навєрно. 

Обидва поліціянти засміялися, Ваня ввічливо усміхнувся, підтримуючи градус бесіди, але повіки при цьому трохи опускав, щоби приховати наслідки вживання заборонених психотропів. Його знову починало тіпати, але цього разу не від сильної вставки — ні, тут прокинулася ізмєна й поповзла судинами нагору, підбираючися до горла. Щойно він подумав про горло, як стало важко дихати. Ваня глибоко вдихнув, намагаючись набрати якомога більше повітря перед тим, як горлянка остаточно закриється. Хазяїн кабінету знову кинув на нього погляд, але нічого не сказав. 

— Так, а чєго ви рєшилі допросіть про Віноградарь? — поцікавився Віталій, гортаючи сторінки. 

— Так Крючко всєх раком поставіл, свістать всєх навєрьх, шоб то дєло по крише закрить. От началі спрашивать... 

— Вєжліво? 

— Інтелігентно. 

Цього разу засміявся тільки товстун. Не дочекавшися підтримки від опера, він замовчав й подивився у вікно. Певно, щось там побачив, бо швидко відчинив одну стулку й закричав: 

— Охримчук, я тєбє, падла, щас поссу