Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

неосяжний ритуал значно давніший за людське розуміння. Це був навіть не театр, а щось первісне, щось анархічне; тут не було вишуканих віршів, які освічена публіка могла би перетлумачити у прекрасні образи; події, про які розповідалося, майже завжди були якісь незбагненні: матері злягалися з синами, сини вбивали батьків, підступні дружини наставляли на чоловіків криваві тенета, відплатою за одне злодійство ставало інше, помста не мала кінця-краю, Еринії переслідували винних і невинних, останки лежали непоховані, звідусіль лунало сповнене болю виття безжального хору, і панував гнітючий жах, велетенський, наче той, що його відчуває людина, покинута посеред моря. Цей театр скидався на око циклопа, який спостерігає за глядачами зі своєї печери. Діагор завжди почувався неспокійно на цих стражденних виставах. Геть не дивно, що вони так не до вподоби Платонові! Де ж у цих творах моральні настанови, де правила поведінки, де майстерність поета, що має освічувати народ, де…

— Діагоре, — пошепки озвав його Геракл, — придивися уважніше до двох хоревтів праворуч у другому ряді.

Один із акторів підійшов до фігури за столом. Судячи з високих котурнів на ногах і вигадливої маски, що затуляла йому обличчя, це був корифей[49]. Він розпочав стихоміфічний[50] діалог із героєм вистави, що сидів за столом:

КОРИФЕЙ: Ну що ж, Перекладачу, шукай ключі, якщо вони існують.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Шукаю вже давно їх. Та слова мене бентежать.

КОРИФЕЙ: То ти гадаєш: марно силкуватись?

ПЕРЕКЛАДАЧ: Ні-ні, бо ж вірю: усе написане можливо розгадати.

КОРИФЕЙ: Невже дістатись до кінця тобі не страшно?

ПЕРЕКЛАДАЧ: Чого б то мав боятись?

КОРИФЕЙ: Бо, може, розв’язку узагалі нема.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Допоки стане сил, я не спинюся.

КОРИФЕЙ: Ох, Перекладачу, штовхаєш камінь, який з гори покотиться ізнову.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Така вже моя Доля: опиратись марно!

КОРИФЕЙ: Тебе штовха сліпая віра, схоже.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Щось мусить критися у цих словах! Усе щось означає!

— Упізнаєш їх? — запитав Геракл.

— Святі богове, — пробурмотів Діагор.

КОРИФЕЙ: Я бачу: несила мені тебе переконати.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Не помилився ти: прикутий я до цього столу й папірусу сувоїв.

Ударили кимвали[51]. Хор затягнув ритмічний стасим[52]:

ХОР: О Перекладачу, оплакую долю лиху, що прив’язала очі до слів і віру вселила у те, що знайдеш прихований ключ у тексті, який ти тлумачиш! Навіщо світло знання дала ти нам, Афіно Совоока? Ось бачу тебе, нещасливце, немов Тантал, силкуєшся добути нагороду за всі зусилля. Та марно! Зникомих значень годі упіймати, що вислизають з рук простягнутих, втікають від досвідчених очей! О муки!*

__________

* Атож, муки. Що це перед нами? Авторове послання ймовірним майбутнім перекладачам? Невже таємниця, прихована в «Печері ідей», такої природи, що невідомий письменник вирішив ужити застережних заходів, щоб відохотити будь-кого, хто запрагне її розгадати?

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Діагор не хотів більше дивитися. Він підвівся й рушив до виходу. Кимвали вдарили так гучно, що звук перетворився у світло й усі закліпали очима. Хоревти здійняли руки:

ХОР: Стережися, Перекладачу, стережися! Тебе пильнують!

— Діагоре! Зажди мене! — гукнув Геракл Понтор.

ХОР: Небезпека чигає на тебе! Перекладачу, тебе попереджено!*

__________

* Це може видатися смішним — та й, певна річ, є таким, — але тут, удома, схилившись посеред ночі над аркушами, я покинув переклад, коли дійшов до цих слів, і неспокійно озирнувся. Звісно, я побачив лише темряву (я зазвичай працюю лише з настільною лампою). Що ж, мабуть, слід вважати, що таку мою поведінку спричинили таємничі чари літератури, що о такій нічній годині бентежать думки, як висловився б Гомер.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Опинившись у прохолодній темряві вулиці, під пильним оком місяця, Діагор кілька разів набрав повні груди повітря. Надійшов розгадник, теж важко відсапуючи, щоправда, у його випадку причиною були ті зусилля, яких йому довелося докласти, щоб піднятися сходами.

— Упізнав їх? — запитав він.

Діагор кивнув.

— Це вони, хоч і мали на обличчях маски.

Верталися двоє чоловіків тими самими безлюдними вуличками. Геракл мовив:

— Отже, що це все значить? Чому Анфіс та Евней приходять сюди ночами, закутавшись у довгі темні туніки? Гадаю, ти знаєш і можеш мені це пояснити.

— Ми в Академії дотримуємося думки, що театр — це вульгарне наслідувальне мистецтво, — поволі проказав Діагор, — і прямо забороняємо нашим учням відвідувати драматичні вистави, не кажучи вже про те, щоб брати в них участь. Платон вважає… Ба ні, ми всі вважаємо, що більшість поетів поводяться необережно і дають молоді поганий приклад, коли показують благородних героїв, сповнених огидними пороками. Справжній театр для нас — це не груба забава, покликана смішити чи збуджувати простолюд. В ідеальній державі Платона…

— Схоже, не всі твої учні дотримуються цієї думки, — перебив його Геракл.

Діагор з виразом болю заплющив очі.

— Анфіс та Евней… — пробурмотів він. — Ніколи б не повірив.

— Трамах, імовірно, теж. Мені шкода.

— Але що це за… чудернацька вистава, у якій вони грали? І що то за місце? Крім Одеону, я не знаю в Місті жодного критого театру.

— Ах, Діагоре, Афіни дихають, поки ми з тобою думу думаємо! — зітхнувши, вигукнув Геракл. — Наші очі не бачать багато з того, що існує в народі: безглузді розваги, неймовірні обряди, незбагненні дії… Ти ніколи не вилазиш зі своєї Академії, я — зі своїх думок, що на одне виходить, але наша ідея Афін, мій любий Діагоре, — це не справжні Афіни…

— Тепер ти думаєш так само, як Крантор?

Геракл стенув плечима.

— Я лише намагаюся сказати тобі, Діагоре, що в цьому світі є багато вкрай дивних місць, у яких ні я, ні ти зроду не бували. Раб, який приніс мені цю звістку, запевнив, що в Місті є чимало таких таємних театрів, як