Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

ейдетична? Що хотів сказати цим автор? Крантор стверджує, що це «осторога», але ж кому й від кого? Якщо Крантор говорить тут як герой твору — це одна річ, але якщо він лише голос автора, то застереження набирає моторошного вигляду, стає схожим на якесь мало не прокляття: «Вважай, перекладачу, вважай читачу, не намагайся вивідати таємниці, яку містять ці сторінки… інакше буде тобі лихо». Може, Монталові вдалося її відкрити, і… Що за безглуздя! Цей твір був написаний тисячі років тому. Яка ж то загроза може тривати стільки часу? У моїй голові цвірінчать пташки (ейдетичні). Відповідь, либонь, значно простіша: Крантор — звичайнісінький персонаж твору, але погано виписаний. Авторова хиба. Можливо, він навіть не має жодного стосунку до головної теми.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Діагор прийшов на домовлене місце, коли споночіло. Як він і гадав, довелося ще зачекати. Утім, він був удячний розгаднику, що той хоча б вибрав місце не таке велелюдне, як минулого разу: цього вечора вони мали зустрітися на самітному розі за ятками метеків, навпроти вуличок, що вели до районів Колліт і Меліта, далеко від поглядів юрби, буйні веселощі якої долинали насамперед з агори дещо гучніше, ніж того хотілося б філософові. Ніч була холодна й примхливо імлиста, непроникна для ока; вряди-годи темний спокій вулиць колошкав хитливою ходою котрийсь п’яничка; зі смолоскипами та кийками в руках, завжди по двоє і більше, туди-сюди сновигали службовці астиномії; проходили й гуртики воїнів, що верталися після варти на тому чи тому релігійному дійстві. Діагор не дивився ні на кого, і ніхто не дивився на нього. А втім, один чоловік таки підійшов: невисокий на зріст, він із головою був закутаний у пошарпаний плащ, зі складок якого обережно вислизнула схожа на журавлину лапу кощава й довга рука з простягнутою долонею.

— Заради Арея-войовника, — прокаркав кручий голос. — Я двадцять років служив у афінському війську, воював на Сицилії і втратив ліву руку. І що рідні Афіни зробили для мене? Викинули на вулицю, щоб я, наче собака, шукав недогризені маслаки. Добрий громадянине, вияви більше милосердя, ніж наші можновладці!..

Діагор з гідністю дістав із кишені плаща кілька оболів.

— Нехай літа твої будуть довгі, як у напівбогів! — подякував йому жебрак і подався геть.

Майже відразу Діагор почув, як його хтось кличе. На початку однієї з вуличок видніла облямована місячним сяйвом опасиста постать розгадника таємниць.

— Ходімо, — сказав Геракл.

Вони рушили, мовчки заглиблюючись у квартал Меліта.

— Куди ти мене ведеш? — запитав Діагор.

— Хочу тобі дещо показати.

— Ти дізнався щось нове?

— Гадаю, я дізнався все.

Геракл, як завжди, був скупий на пояснення, але Діагорові здалося, що він почув у розгадниковому голосі напруження, причини якого не розумів. «Мабуть, мене чекають погані новини», — подумав філософ.

— Скажи принаймні, чи Анфіс та Евней причетні якось до цього.

— Потерпи трохи. Невдовзі ти сам мені це скажеш.

Вони минули темну вулицю ковалів, де купчилися кузні, зачинені о цій пізній годині; лишили позаду Підейські лазні й невеличке Гефестове святилище; протиснулися таким вузьким провулком, що раб, який ішов назустріч, несучи на плечах жердину з двома амфорами, змушений був зачекати, поки вони пройдуть; перетнули невеличкий майдан, названий на честь героя Мелампа, і місяць був їм за провідника, коли вони спускалися узвозом поміж стаєнь і пробиралися в густій пітьмі вулицею чинбарів. Діагор, який досі не звик до цих мовчазних прогулянок, промовив:

— Сподіваюся, Зевса ради, цього разу нам не доведеться переслідувати ще одну гетеру…

— Ні. Ми вже майже прийшли.

Уздовж вулиці, якою вони простували, низкою тяглися руїни. Стіни вдивлялись у ніч порожніми очима.

— Бачиш людей зі смолоскипами біля дверей он того будинку? — запитав Геракл. — Це там. Тепер роби так, як я скажу. Коли запитають, чого тобі треба, ти відповіси: «Я прийшов подивитися виставу» і даси їм кілька оболів. Тебе пропустять. Я піду з тобою і вчиню так само.

— Що це все значить?

— Я ж сказав тобі: пізніше ти сам мені поясниш. Ходімо.

Геракл підійшов до дверей перший; Діагор повторив за ним усі його дії та слова. У темному передпокої напіврозваленого будинку видніли вузькі кам’яні сходи, що вели кудись униз; ними спускалося кілька людей. Діагор на тремтячих ногах пішов за розгадником і поринув у темряву. Протягом якоїсь хвилі він бачив тільки широку спину свого супутника; сходинки були височезні й забирали всю його увагу. Згодом почулися якісь слова та поспів’я. Унизу темрява була інакшою, немовби її виготовив інший митець, і потребувала інакших очей: непризвичаєні Діагорові розрізняли тільки якісь невиразні обриси. Сильний запах вина мішався зі смородом тіл. Вони сіли на одну з дерев’яних лавиць, розставлених кількома ярусами.

— Дивися, — сказав Геракл.

У глибині зали довкола вівтаря на невеликій сцені декламував вірші хор у масках; хоревти здіймали руки, показуючи долоні глядачам. Темні очі у прорізах масок, здавалося, за всім пильнували. Смолоскипи по кутах засліплювали й не давали змоги бачити всю сцену, однак Діагор, примружившись, роздивився ще одну постать у масці, яка сиділа за столом, заваленим сувоями пергаменту.

— Що це таке? — запитав він.

— Театральна вистава, — відказав Геракл.

— Це я бачу. Я маю на увазі…

Розгадник знаком наказав йому мовчати. Хор закінчив антистрофу, і хоревти вишикувалися перед публікою. Гнітюча задушлива атмосфера почала тиснути на Діагора; утім, непокоїло його не лише це, а й дивне гарячкове збудження, яке оволоділо глядачами. Їх було небагато — на лавах іще лишалися порожні місця, — але всі поводилися, наче один: підносили голови, похитувались у лад зі співом, потягували вино з невеличких міхів. Той, що сидів біля Діагора, вирячивши очі, важко дихав. То було гарячкове збудження.

Діагор пригадав, як уперше побачив його на виставах поетів-драматургів Есхіла й Софокла: майже релігійне єднання, тиша, що западала за мовчазною згодою, глибокодумна, як та, що таїться в написаному слові, і… Що саме?.. Утіха?.. Страх?.. П’янке піднесення?.. Він не міг зрозуміти. Іноді йому здавалося, що цей